Читати книгу - "Віддзеркалення душі, Ліліт Вайсс"

Рейнар опинився на краю величезного озера. Вода була чорна, як сама ніч, і він не міг розрізнити, де вона закінчується і де починається небо. Стійка тиша навколо була майже нестерпною. Лише легкий вітерець грав з поверхнею води, створюючи згорнуті хвилі, які зникали так швидко, як і виникали.

Він стояв на березі, здавалося, що цей момент — його єдине місце в світі. Час і простір злились в одну непорушну точку, і Рейнару здавалося, що він стоїть поза межами всього, що колись мав, поза своєю реальністю.

У глибині озера, серед темних вод, він побачив відображення. Спочатку він подумав, що це був лише відбиток його обличчя, але з часом він зрозумів, що це було не так. Відображення почало змінюватися, і в ньому виникла фігура.

Це була вона. Знову. Він бачив її обличчя, її погляд, що не випускав його з-під уваги.

— Ти знову прийшов сюди, — її голос був відчутно далеким, але в ньому звучала знайома нотка смутку. — Ти не можеш втекти від себе, Рейнаре. Ти все ще намагаєшся повернути все назад.

Рейнар зробив крок до озера, його ноги відчували важкість, ніби кожен крок втягував його глибше в темряву, що огортала це місце.

— Як я можу це забути? — його голос звучав таким жалем, що сам він не міг повірити в свої слова. — Ти пішла… Ти не повернешся.

Відображення у воді відкинулося назад, і вона знову з’явилася перед ним, так близько, що він відчував її присутність. Вона була такою реальною, як ніколи раніше.

— Я не можу повернутися, Рейнаре, — її слова були тихими, але вони пронизували його серце, немов холодна ріка. — Ти повинен рухатися вперед. Ти шукаєш мене, тому що не можеш прийняти того, що сталося.

Рейнару здавалося, що це місце стало його в'язницею. Він не міг вирватися з цього світу, де її відображення не припиняло його переслідувати. І водночас він не міг просто піти від цього, адже її присутність викликала в ньому важке почуття ненаситної туги.

— Я не знаю, як це зробити, — його голос був тремтячим. — Я не знаю, як жити без тебе.

Вона усміхнулася, але її посмішка була гіркою, наче втрати. І, незважаючи на це, вона протягла руку, злегка торкнувшись його плеча.

— Ти живеш, Рейнаре, тому що вибір належить тобі. І ти повинен зрозуміти, що я не є твоїм кінцем. Я лише частина твого шляху, частина твоїх спогадів.

Вода навколо них почала завихрятися, і його тіло відчуло, як це місце починає знову змінюватися. Темрява, що була настільки густою, почала розсіюватися, і світ навколо нього почав знову набувати форму. І хоча Рейнар намагався утримати образ її обличчя в своїй пам'яті, він відчував, що вона відходить.

— Ти йдеш? — запитав він, хоча і знав відповідь.

— Я завжди буду з тобою, навіть коли ти мене не побачиш, — її голос залишився в повітрі, але вже не було її тіла, ні фігури. Вона була тільки частиною його світу, частиною його болю та пошуку.

Темрява остаточно розсіювалась, і він стояв на тому самому місці, але тепер усе виглядало по-іншому. Вода більше не була чорного кольору, а небеса — не порожнею темрявою. Це місце було іншим, більш реальним, але Рейнар відчував, що це ще не кінець. Йому залишався ще довгий шлях до того, щоб зрозуміти, як йти далі.

Він глибоко вдихнув, зібрався з силами і рушив вперед. І хоча він не знав, куди йде, він більше не відчував себе загубленим. Його кроки стали рішучими. Він повертався назад, але не до неї. Він повертався до себе.