Читати книгу - "Віддзеркалення душі, Ліліт Вайсс"

Рейнар прокинувся серед неймовірного спокою, який усе ще був з ним після того, як він залишив образ її фігури у своїх спогадах. Це місце, де він опинився, не було тим, що він бачив раніше. Туман навколо нього зливався з темними лініями, як сіра рідина, що змішувалася із земним шаром. Ніби все, що він пережив, тепер стало частиною його сплутаного розуму, створюючи лабіринт, в якому він не міг знайти виходу.

Кожен крок, який він робив, змінював картину навколо. Здавалося, що простір нахиляється, і кожен коридор, що відкривався перед ним, знову вів до того самого місця. Його погляд зупинявся на стінах, на яких не було жодного сліду, жодної тріщини, що вказувала б на правильний шлях. Все було гладким і ідеальним, але він відчував, що це лише обман, чергова пастка для його свідомості.

Звуки? Вони зникли. Все, що залишалося, це лише зростаюча тиша, що заповнювала його кожну клітину, перетворюючи його на частину цього світу. Ніби він став частиною ілюзії, яка не дозволяла йому вийти за її межі.

Рейнар ступив вперед, його ноги сповільнилися, ніби землі не вистачало твердішого ґрунту. Що більше він рухався, тим більше цей лабіринт здавався нескінченним. Раптом одна зі стін, що оточувала його, почала повільно рухатися, утворюючи отвір. Він не міг зрозуміти, чому цей рух не здивував його — лише злегка набряклі відчуття страху пронизували кожну клітину його тіла.

Він зробив крок у новий простір, що відкрився перед ним. Там була тільки темрява, що здавалася такою густою, що її можна було відчути, наче вона фізично тисне на нього. Відчуття реальності почало знову згасати. Але тут було щось інше. Тиша стала важчою, але на її фоні він почув слабкий шепіт, який пробив цю тишу.

— Рейнаре... Ти знову тут.

Голос був знайомий, і він спрямував погляд до темряви, намагаючись зрозуміти, хто міг би бути поруч. Та нічого не було видно.

— Ти не здивувався? — знову прозвучав голос. — Ти не помітив, як я до тебе повернулася?

Це була її голосова манера. Це був той самий тон, якого він так чекав після її зникнення. Він відчував, що це знову не просто його уява.

— Але ти померла, — сказав Рейнар, але цього разу його голос не звучав зламано. Він вже не був таким безпорадним.

— Чи так це? — знову відгукнувся той самий голос, спокійно і рівно. — Що є життям і чим є смерть, Рейнаре? Може, це не кінець. Може, це просто початок нового шляху.

Тіні навколо нього почали приймати нові форми, і ось вже можна було чітко побачити, як фігури починають вирізнятися з темряви. Вони були схожі на те, що він колись бачив у своїх снах, — лише тінь, образи людей, яких він знав, їхні обличчя й форми, зливаючись з темним простором цього світу. Вони стояли мовчки, і тільки їх погляди висвітлювали його шлях.

Рейнар відчував, як його серце все більше стискається. Всі ці фігури, ці голоси, які знову повертаються до нього, заповнюють його свідомість, тягнуть назад у часи, коли він ще не знав, що таке втратити все.

— Що ви хочете від мене? — запитав він, голос його був спокійним, але в ньому відчувалася напруга.

— Ми хочемо, щоб ти пізнав себе. Щоб ти побачив, що справжній лабіринт — це не простір навколо тебе, а твій розум, — знову відповів один із голосів. — Ти не можеш втекти від себе. Ти нікуди не підеш, поки не зможеш розібратися з власними почуттями.

Тіні наблизилися до нього, їхні руки начебто прагнули доторкнутися до нього, але як тільки він зробив ще один крок назад, все знову зникло, залишаючи Рейнара в глибокій темряві.

Він розумів — цього разу це була не просто ілюзія. Це була нова реальність, нове випробування, яке він мусив пройти, щоб знайти справжній шлях. Втрата її, минуле, яке постійно переслідувало його, — це була лише частина тієї головоломки, яку треба було розгадати.

Кожен крок, що він робив, став ще важчим. Але він знав, що не може зупинятися. Його шлях був тільки початком.