Читати книгу - "Вежі та підземелля"

його на другий рівень донжону, де мешкав барон Черенбер. На першому рівні вони зухвало проминули варту — Онечка пояснила, що Анджа потрібен їй для якоїсь чорної роботи. Алебардист Дрюк не став чинити перепони, хіба провів їх глузливим оком. Ні Онечка, ні Анджа тоді не подумали про те, що Дрюк був товаришем і напарником Гачка, котрий саме примостився на стільчаку в караульній, і напевне переповість останньому цей епізод. А Гачок, у свою чергу, швидко зметикує, як з тою звісткою вчинити. Але, може, й добре, що не подумали, бо хтозна, куди б тоді повернула примхлива доля.

Тим часом, Анджа, розкривши рота, роздивлявся омріяні дивовижі. Баронові покої причарували юного конюха. Гобелени з випрілими битвами й гуляннями та брунатні фрески з пузанями-янгеликами були для нього митецьким одкровенням, а баронський герб із облізлим коршаком, викладений грубою глиною над каміном, — втіленням шляхетного гонору.

Зазирнувши до тісної гардеробної, Анджа натрапив на вішак, на якому було напнуте парадне вбрання Черенбера — оксамитний сюжені-безрукавник та шовковий шенс. Покоївки, схоже, чистили убір, але, докінчивши справу, не встигли забрати його до шафи. Затамувавши подих, Анджа спинився коло баронських шат. Тканина була м'яка, мов хмарка, вирізи оздоблені хутром, борти прикрашені золотою валдарською канителлю.

— Яка, е-е-е, штука... — захоплено промовив Анджа, торкаючись тканини.

— Забери руки, йолопе! — злякалась Онечка. — Замастиш ото, кров'ю будеш відтирати!

— Та годі, Онечко, я мив руки, е-е-е, позавчора. Та і хто дізнається? Де той барон? Нема! У лісах своїх пропадає. Так що...

Якесь затьмарення найшло на помічника конюха. В такому стані варвари з войовничими гуками грабували міста і, під гуркіт барабанів, трощили все, що перестрінуть... Анджа ж обережно підхопив розкішний сюжені й накинув собі на плечі.

— Чи до душі вам мій убір, прекрасна панно? — запитав він в Онечки, виконавши те, що, на його думку, повинно було нагадувати пірует.

Зойк жаху завмер на її вустах. Анджа, уроджений свинар і волею долі — замковий конюх, в брудних шкарах, обвислих штанях і латаній свитці, а зверху того — в дорогому баронському вбранні, мав вигляд доволі фантастичний. Враження посилювала його химерна поза, яка, замість галантного реверансу, нагадувала швидше муки прихопленого корчами паралітика. Вражена до живого серця, бідна Онечка заледь не впала додолу від реготу. За якусь мить він приєднався до неї, схлипуючи від марних потуг урвати нездорові веселощі.

— Повісь ото... назад, — промимрила Онечка крізь сльози. Оскільки Анджа неспроможний був дати раду вбранню самотужки, вона мало не силоміць стягла з хлопця баронські шати. Потім з раптовим ляком відсмикнула руки від убору і так само несподівано розплакалася.

— Онечко? Ти що? — розгубився Анджа. — Що таке?!

— От клятий... — промовила вона крізь сльози. — Йоргів гак йому межи ребра...

Геть збитий з пантелику, Анджа, намагаючись утішити дівчину, обійняв її за плечі. Гіркі сльози полилися йому на свитку.

— Ну годі, годі... — він невміло, але щиро торкнувся губами її щоки, витираючи сльози. Онечка щільніше притислася до нього і, судомно вдихнувши, відповіла на його поцілунок.

Десь глибоко всередині вони обоє були здивовані тим пориванням, котре змусило їх шукати близькості просто тут, у гардеробній, серед порохнявих шаф і дубових скринь. Це був, мабуть, пекучий страх самоти і відчайдушний протест проти тої безпорадності, що судилася сервам. Від нас нічого не залежить, авжеж? А от і залежить! От! Тримай, кульгава доле!

У такому зайнятті було більше болю, аніж утіхи. Але втіха була також, і в якусь мить Анджа вперше відчув, що стіни його тісних підземель розтискаються, і він може нарешті дихнути вільніше... Страх відступав, хоч і ненадовго, поступаючись місцем надії.

Ні Анджа, ні Онечка, звісно, не знали, що вони в гардеробній не самі. Лише легенький порух ґобелену видавав присутність гостя. Гостя? Ні — господаря... Гачок здійснив свою маленьку помсту, розповівши баронові, щойно той повернувся до замку, про те, що надумали конюх та покоївка. Барон зацікавився. Барон, як ми вже знаємо, любив спостерігати.

Черенбер стояв за старим ґобеленом і зосереджено розмірковував. Тоді зітхнув. Відвернувся. І вирішив нарешті, як йому вчинити з нахабним хлопчиськом.

• • •

«...що таке любов? Лише зміна темпу від largo до presto, зміна акцентів, раптове crescendo і неминуче стихання... Одне слово — зміна. Еволюція. Нічого більше. Адже любов — це лише слово, слово, в яке кожен вкладає щось своє. Що означає, приміром, слово «ніч»? Для когось — це спочинок після тяжкого дня, для когось — час таємниць і чар, для іншого — час пітьми і страху. Такі слово «любов» — сукупність різного, часто протилежного, досвіду.

Одне тільки лишається спільним — загострення чуття, здатність розчути найтихший звук, найслабшу зміну інтонацій. Любов народжує митців, але вона ж, буває, і нищить необачних, не готових прийняти зворотній бік насолоди. Слід розуміти, що протилежний досвід — радість і біль — надає почуттям глибини, і лише так, лише сполучаючи протилежне, можливо сягнути краси, до сприйняття якої готує нас чуттєва еволюція.

Смішно накладати заборони на висловлення почуттів. Хіба можна заборонити радіти чи журитися? Втім, спраглі влади вважають чомусь, що краса — це розкіш, а отже, мусить належати найкращим, мусить бути запнута в золоті оклади і закрита на замок».

Похід

Це було вже третє попелище на їхньому шляху. Колись цей хутір був заможнішим за Чорнобурівку — десятки чотири дерев'яних хат понад річкою, хлібниця, толока... Нині над чорними кістяками плив смоляний дим, напуваючи холодне ранкове повітря духом руїни і смерті. Над згарищем, хрипко кашляючи, кружляло ненажерне вороння.

Анджа, мружачись спросоння, розглядав сумні свідчення чиїхось кривавих безчинств. Ранковий холод — а може, й бридливий ляк — запустив йому під свитку жменю крижаків, і Анджа щільніше загорнувся у випозичений в дядька Клеча кептарик. Добре, що йому пощастило їхати верхи, хоча спершу Анджа й проклинав Дожа, баронського бойового коня, яким йому випало опікуватися в поході. Кінь був дурним і дратівливим, зате в отакі холодні ранки Анджа міг зігрітися, притулившись до живого й теплого, хоч і норовливого кінського тіла.

Почувши бентежний запах згарища, Дож гнівливо смикнув головою, ледве не вирвавши вуздечку з Анджиних пальців.

— Ну, що за холера? — несхвально мовив Мідяк, що