Читати книгу - "Дотик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нарешті вони полишили Сідней, але місіс Кінрос не дуже й сумувала через це. Вирушала вона з десятком чималеньких валіз, але без служниці. Виявилося, що служниця, міс Томас, склавши довідки про місто Кінрос, того ж ранку накивала п’ятами. Її втеча не засмутила Елізабет, бо вона воліла сама за собою доглядати.
— Ну то й Бог з нею, невелика проблема, — відреагував Александр на цю новину. — Я попрохаю Рубі, щоб знайшла тобі добропорядну китаянку. Тільки не кажи, що тобі не потрібна служниця! Тобі робили зачіску всі ці два тижні, що ми були в Сіднеї, тому, певен, ти вже збагнула, що для цього потрібна ще одна пара рук.
— Рубі? Це твоя економка? — спитала Елізабет, уже знаючи, що їде до будинку, де повно слуг.
Від цього запитання Александр розсміявся так, що в нього аж сльози на очах виступили.
— Та ні, — відповів він, коли нарешті перевів подих. — Рубі — це… як би краще висловитися… це — як установа, свого роду інституція. Величати її у менш величний спосіб означало б принижувати її. Рубі — майстер гострого слівця та в’їдливого зауваження. Вона — Клеопатра, але водночас і Аспасія, і Медуза, і Жозефіна, і Катерина Медичі.
«Он воно як!» — Та Елізабет не мала можливості продовжити розмову в тому ж дусі, бо вони саме прибули на залізничну станцію Редферн — непоказний район сараїв, комор та розгалужених залізничних колій.
— Ці платформи трохи занехаяні, бо влада увесь час обіцяє збудувати нову станцію на початку Джордж-стрит, але обіцянка так і лишається обіцянкою, — зауважив Александр, допомагаючи Елізабет вийти з фаетона.
Залишкові симптоми морської хвороби не дали Елізабет можливості насолодитися поїздкою на потязі з Лондона до Единбурга, але тепер вона з величезною цікавістю споглядала паротяг, що мав доставити їх до станції Бовенфельс у Новому Південному Уельсі. Оповитий парою, він височів на комбінації маленьких та великих коліс, сполучених між собою сталевими штангами; він стояв, пихкаючи, наче величезний злий собака, а з високої труби клубичилися пасма диму. Ця пекельна машина була сполучена з тендером, повним вугілля, до якого було причеплено вісім вагонів — шість другого класу і два — першого, з «каютою» (так висловився Александр) для чималого багажа, вантажів та кондуктора.
— Знаю — хвіст поїзда теліпається сильніше за голову, але однаково мені доведеться висовуватися з вікна і наглядати, як працює локомотив, — сказав Александр, проводячи Елізабет у щось схоже на затишну приймальню, з плюшем на стінах та з килимом на підлозі. — Саме через це вони і чіпляють вагон першого класу позаду решти вагонів. Насправді це вагон губернатора, але він радо надає мені можливість ним користуватися, коли він його не потребує, — бо я ж плачу гроші.
Секунда в секунду о сьомій поїзд рушив від перону, і Елізабет прикипіла до вікна. Так, Сідней і справді був великим містом: минуло п’ятнадцять хвилин, перш ніж будинки почали рідшати, п’ятнадцять хвилин торохтіння, цокотіння та смикання — на такій швидкості, що аж дух перехоплювало. Час від часу повз вікно проскакували платформи, що позначали маленькі містечка — Стратфілд, Роуз-Гілл, Парраматта…
— З якою швидкістю ми їдемо? — спиталася Елізабет, смакуючи неповторне відчуття швидкості та погойдування.
— П’ятдесят миль на годину, хоча паротяг здатен і на шістдесят, якщо добряче розкочегарити котел. Це щотижневий експрес, він ніде не зупиняється аж до Бовенфельса. З товарняками — інша справа, вони пересуваються значно повільніше. Але наша швидкість знизиться до двадцяти-п’ятнадцяти миль на годину, коли колія піде вгору, в деяких місцях буде ще меншою, тому подорож займає аж десять годин.
— А що перевозять товарні потяги?
— До Сіднея — пшеницю та харчі, а також гас із перегінних заводів у Гартлі. А до Бовенфельса їдуть будматеріали, товари для місцевих крамниць, устаткування для шахт, меблі, газети, книги та журнали. Худоба найкращих порід, коні та вівці. А ще товарняками їдуть на захід люди, щоб займатися розвідувальними роботами або працювати на землі. Їдуть безкоштовно, бо на товарняках ніхто грошей з них не бере. Але ніколи, — мовив Александр з особливим наголосом, — ніколи на товарних потягах не возять динаміт.
— Динаміт?
Його очі перескочили з її пожвавленого обличчя на кілька великих дерев’яних ящиків, складених у кутку від підлоги до стелі, з зображенням черепа та схрещених кісток на кожному.
— Динаміт, — пояснив Александр, — це нова речовина для руйнування скельних порід вибухом. Я завжди наглядаю за ним особисто, бо динаміт настільки важко дістати, що він у цих краях майже так само цінний, як і золото. Цю партію мені доставили зі Швеції через Лондон — його везли на «Аврорі», на судні, яким ти прибула сюди. Колись, — говорив далі Александр, і в голосі його залунав ентузіазм, — вибухові роботи були справою ризикованою і фактично непередбачуваною. Їх виконували за допомогою чорного пороху — або, як кажуть, збройного пороху. Дуже важко наперед угадати, як саме цей порох подрібнить скельну породу, у якому напрямку піде енергія вибуху.
Знаєш, колись я й сам працював піротехніком, тобто підривником — у різних місцях. Але нещодавно одному шведу вдалося приборкати нітрогліцерин, який сам по собі є настільки нестійким, що може вибухнути від струсу. Цей швед змішав його з основою — клеєм, який зветься кізельгур, а потім запакував суміш у папір; вийшло щось на кшталт свічки, тупої з обох кінців. Ця паличка не може вибухнути без капсуля з фульминату ртуті, прикріпленого до її кінця. Піротехнік прикріпляє достатньо довгий бікфордів шнур до детонатора — і отримує набагато безпечніший та набагато контрольованіший вибух. Хоча якщо мати динамо-машину, то можна здійснити вибух за допомогою електричного розряду, що передається по довгому дроту. Невдовзі саме цим я і займуся.
Її спантеличений вираз розсмішив Александра — уже вкотре за цей ранок.
— Ти хоч слово зрозуміла з того, про що я розповів, Елізабет?
— Декілька, — посміхнулася вона у відповідь.
Її чоловікові перехопило подих.
— Щойно ти вперше мені посміхнулася, — мовив він.
Відчувши, як на щоках спалахнув рум’янець, Елізабет відвернулася до вікна.
— Піду, постою на платформі разом з машиністами, — різко кинув Александр і вийшов через передні двері.
Коли він повернувся, поїзд
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дотик», після закриття браузера.