Читати книгу - "Дві хвилини правди"

«Хіба що - месія…» - посміхнувся Дан зі своїх думок і помітив, що офіціантка посміхнулась у відповідь.

«Ото дурепа…» - подумав Дан.

Знову почався дощ. Спочатку дрібний. А потім з неба посипались доволі крупні виноградини. Єва з’їхала на узбіччя і зупинилась.

- Все. Набридло! Перечекаємо…

Виноградини стукали по даху авта, розбивалися об скло та засліплювали дорогу.

Тиша, сповнена цим стукотом, здавалася ще тихішою, точніше - затишнішою. Ніби вони сиділи на дні глибокого урвища.

Дан відкинувся на сидіння і знову, як минулого ранку, уявив світ давно потонулим і зниклим у всесвітній повені. А вони - єдині, хто лишився. І зараз авто попливе, підхоплене течією, по утворених між горами річищах, випливе в море, потім - в океан, і їх винесе кудись до… Індонезії…

Він оглянув пасажирів. Всі сиділи мовчки і, здається, відчували те саме.

- Ніби кінець світу… - посміхнулася Єва. - Лишається хіба що сповідатися…

- Ага, - сказав Дан. - Помідори ми вже крали.

- До речі, не найтяжчий злочин.

- А хіба у вашому арсеналі є тяжчий? - спитав у Єви Іван.

Єва замислилась:

- М…м…м… А ви вже готові виконати місію сповідальника?

- Принаймні, я можу вислухати, - відповів Іван. - Мені доводилося це робити.

- Так, я ж забула… - сказала Єва. - Ми забрали вас зі святого місця…

- Немає над чим іронізувати. Майже всі люди є не-вис-лу-ха-ни-ми… - він сказав це чітко, розбиваючи слово на склади. - І в цьому їхня найбільша проблема.

- Я не бачу в цьому проблеми, - відказала Єва. - Я, наприклад, втомилася від розмов. І від того, що щоденно мушу когось вислуховувати, відповідати, а ще гірше - заспокоювати.

- Просто це не ті розмови… - продовжив Іван. - У кожного є що розповісти. Але не у кожного є - кому. Краще - незнайомим. Тому ми так радо балакаємо в потягах… Адже знаємо, що за кілька годин не побачимо одне одного…

- У мене немає таких [подібних] пересторог! - вперто промовила Єва. - Я завжди кажу те, що думаю!

- Навряд чи… - сказав Іван.

- А не пішов би ти… під дощ?

Це пролунало досить незлісно. Єва витягла з кишені пачку цигарок, відчинила віконце, в яке одразу влетіло вологе повітря, - ніби мокрою ганчіркою хльоснуло по щоках. Єва закрила віконце, сховала цигарки.

«Е-е, подруго…» - подумав Дан.

- Ви… ти… виженеш мене під цю зливу? - звернувся Іван до Єви.

Данові стало ніяково, ніби він підслуховував. У нього з’явилося чітке відчуття, що те, про що вони говорять, - лише збурювання повітря. А справжню розмову почути неможливо.

Він поглянув на свою сусідку. Та сиділа з замріяним обличчям, споглядаючи каламутне скло. І Дан із жалем подумав, що вона не чує дивовижного звуку падаючих виноградин і цієї всесвітньої тиші. Але й, слава Богу, не є свідком цього недоречно-ідіотського флірту.

Єва стенула плечима.

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). ЄВА

«Господь збереже [оберігатиме] мене. Адже він знає, що мою місію ще не закінчено…» - з посмішкою подумала Єва, їдучи в таксі принишклим післяноворічним містом.

- До якого вас терміналу? Далеко зібралися? - запитав, повертаючись до неї, водій.

Єва невизначено похитала головою. Не буде ж вона вдаватися до пояснень, що вирушає до Амстердама, звідти - через Сінгапур до Куала Лумпура, а вже потім - на Лангкаві!

Тобто, на інший край світу: де тепло, де світить сонце і, як повідомляли в програмі новин, - тридцятиградусна спека.

Так далеко вона ще не їздила ніколи. Так далеко і - сама…

Місто було сіре й порожнє, проте на аеровокзалі тривало бурхливе життя. І людей було багато, як ніколи. Попереду ще купа свят - Різдво, Старий Новий рік, Водохреще.

Щохвилини оголошували відліт літаків. До Рима, Риги, Відня, Парижа, Праги, Осло, Афін. Куди лише не виїжджали! Головним чином - «наші». Це легко було вирахувати за вбранням жінок.

Хутро, дублянки, чоботи на високих обцасах, золоті прикраси, яскравий макіяж. Єва посміхнулася: горе-мандрівниці! Мабуть, вирушають уперше. Ще не куштували пригод, коли на твою леопардову шубку десь на затишній закордонній вуличці летить пакетик з олійною фарбою. Іноземки в порівнянні з ними виглядають, як справжні бомжихи!

Єва теж нагадує сама собі опудало: потерта вельветова куртка, джинси та розтоптані (тому й зручні!) замшеві чобітки.

Все одно доведеться викинути…

Всю дорогу до Нідерландів вона проспала. Навіть очей не розплющила, коли стюардеса сама відкрила її столик і поставила на нього коробку зі шматком ще теплої піци та салатом. Їсти не хотілося. За три години перельоту до батьківщини «червоних ліхтарів» і тюльпанів вона зовсім не зголодніла.

Вийшла по довгій «кишці» в просторий зал аеропорту і досить вправно знайшла потрібний для пересадки «гейт», хоча довелося довго йти [рухатись] ескалаторною стрічкою повз принадні ятки з лахами. Але Єва навіть не зупинилася. Лахи більше не вабили її. Ганчір’я та парфумів вона набачилась досхочу. Часом їй навіть здавалося, що весь світ потонув у цих лахах. А ще - у виробах харчової промисловості, тобто - у безтямній обжирайлівці. Особливо гостро це відчувалося саме в такі святкові новорічні дні.

Пересівши на літак до Сінгапуру, Єва знову попросила Господа не вкорочувати її днів. «А чи він мене чує? - подумала вона. - Буде відомо лише за тринадцять із половиною годин! Який жах…»

Літак був велетенським, елегантного і трохи моторошного чорного кольору. Єва ще ніколи не бачила нічого подібного! Двоярусний «Титаник»!

Знайшовши свої місце, зняла і запакувала в пакет куртку, скинула вовняні шкарпетки. Переодягнутись у спідницю та дістати босоніжки вирішила перед самою посадкою. Думки були досить побутові.

Зручно всівшись у крісло і одягнувши навушники (Єва увімкнула 13-й канал із класичною музикою), почала виписувати в нотатник з «Путівника» те, що могло їй знадобитись:

Дякую - «терема косіх»

Доброго дня - «сламат тенгахарі»

Я хочу - «сайя мау»…

Пити - «мінум»

Туалет - «тандас»

Скільки коштує - «брапа