Читати книгу - "Селище на озері"

— Не спите? — запитав дівочий голос.

До хижі влізла дівчина років сімнадцяти — онука Піжму Кунья. Очі в неї були голубі, а лиця рум'яніли, мов калина.

— Наю! — тихо гукнула вона.— Вийди-но!

Ная швиденько вдяглася й вибігла з хижі.

Через кілька хвилин Уомі також вийшов надвір і наткнувся на заплаканих, розтривожених дівчат.

Кунья розповіла, як вона нишком пробралася на таємну раду дідів і підслухала, про що вони говорять. Діди обрали Піжму за старшого над мисливцями, а Піжму — ворог Уомі. Він запевняє, що це Уомі задушив Мандру уві сні, що начебто він хоче занапастити всіх дідів племені. Діди вірять Піжму. Тільки Ходжа, Карась-човняр та ще Аза не погоджуються. Піжму намовляє спалити Уомі на похоронному вогнищі. Але діди бояться, бо коли б не боялися, то, мабуть, послухалися б Піжму. Їх лякає чарівний ніж і гнів самого Дабу. Ще й досі сперечаються.

Ная з плачем пригорнулася до брата. Кунья стояла поряд, кулаком утираючи сльози.

Уомі спохмурнів. Потім рішуче мотнув головою і почав заспокоювати заплаканих дівчат:

— Не плачте. Я не боюся дідів. Вони не знають, що може зробити Уомі.

Він наказав їм мовчати, не говорити нікому й слова.

Другого дня мешканці Гундиної хижі, прокинувшись, помітили, що Уомі зник. Разом з ним щезли його лук, стріли та інша зброя. Згодом виявилось, що й Гунди ніде не видно.

Ная і Текту простежили, що слід веде до човнярського причалу. Тут, на мокрому піску, чітко виднілися сліди чоловічих, жіночих та собачих ніг.

— Вони забрали з собою лайку,— мовила Ная.

— Далеко зібралися їхати,— додав Текту.

Він показав свіжу борозну на рихлому піску від спущеного на воду човна. Було ясно: мати й син поїхали вночі разом.

Але куди вони вирушили? На це питання ніхто не міг відповісти.

Вранці чоловіки Ку-Піо-Су почали рити яму. Копали посеред інших, давніших могил, на вершині невеликого пагорба, кроків за двісті від селища. Рили кам'яними кирками, дубовим кіллям, відгрібали пісок руками й уламками твердої кори. Сипкий пісок легко піддавався землекопам.

Опівдні неглибока яма була готова. Дно її встелили товстим шаром свіжої трави, щоб м'якше було лежати.

Тіло Мандру перенесли з хижі й поклали на дно ями на правий бік. Зігнуті в ліктях руки були складені так, як це робить людина, засинаючи у своєму ліжку. Зверху тіло посипали червоною охрою. Червоний колір — то колір крові. Червона охра — символ тепла, життя, відродження. Це зробили для того, щоб у новому світі, в який переселився покійник, він прокинувся молодим, сильним і здоровим.

Саме в цьому й полягав похоронний обряд. Тепер лишилося тільки спорядити як слід покійника.

«Цілковитої смерті немає,— гадали жителі селища Ку-Піо-Су,— небіжчик тільки перейшов у світ снів. Там усе точнісінько таке, як і в цьому світі. Такі ж річки й озера. Там плаває риба, літають птахи, бігають дикі звірі. Мандру житиме так само, як і тут.

Там на нього вже чекають померлі предки, а також сини, внуки і правнуки, котрі померли раніше. Разом з ними збудує він собі новий дім, зробить нового човна, ловитиме рибу, полюватиме диких звірів».

У могилу поклали ту зброю, яку небіжчик сам собі колись зробив: лук і стріли, короткий спис, пращу, кам'яну кирку, долото, костяну голку і крем'яну шкребачку. Тіло накрили ведмежим хутром, щоб покійникові було тепліше.

Онуки Мандру принесли старе весло, з яким він колись плавав по озеру, а також трут і кресало, замотані в шматок сухої кори.

Жінки поставили два горщики — один з водою, другий з медом диких бджіл. Карась приніс ще одне — нове весло.

— Візьми, Мандру! — сказав він і поклав свій дарунок у могилу.— Нехай згадує Мандру старого Карася, ловлячи рибу на теплих підземних водах.

В цю мить над озером розляглося несамовите виття. Двоє синів Піжму тягли до могили прив'язаного на ремінний зашморг собаку, що рвався, гарчав, качався по траві, гавкав і жалібно вив.

Це був собака Мандру, який, наче передчуваючи щось недобре, ніяк не хотів наблизитися до могили хазяїна.

Та собаку силоміць притягли. Тут йому накинули на шию другий зашморг, і двоє онуків Піжму почали тягти ремінці у протилежні боки. Собака захрипів, висолопив язика й очі його оскляніли.

Піжму підняв задушеного собаку й промовив:

— Мандру, забирай з собою свою лайку. Вона не захотіла лишатися тут без тебе,— і він кинув собаку до ніг покійника.

В цей час до могили підійшла старша дочка Мандру — вдова Онда. Очі її були заплакані, сиві пасма звисали на плечі. Онда підійшла, сіла край могили на землю.

— Мандру,— мовила вона,— хто тебе там напоїть, нагодує? Хто голову розчеше? Хто подасть уночі води напитися? Без мене нікому. Забери й мене, як узяв свого собаку... Діди, я хочу піти на той бік. Куди він, туди і я. Піжму, ти тепер найстарший, проведи мене туди...

Вона підвелася, вклонилась Піжму в ноги та й знову простяглася, лобом припала до вологого піску.

Піжму стояв, величезний, згорблений, неповороткий, наче ведмідь.

— Треба провести! — сказав він і підкликав меншого сина, Курбу.

На зріст Курбу такий, як батько, але ще кремезніший. На широких плечах і короткій шиї міцно трималася поросла рудою кучмою голова. З під низького лоба і густих брів похмуро зиркали маленькі безбарвні очиці.

Піжму нахилився й сказав щось синові на вухо. Курбу неквапливо повернувся і перевальцем пішов до своєї домівки.

Піжму наблизився до старої Онди, погладив її по