Читати книгу - "Кіоск"

(до площі приходить Тітка Бандура)

Тітка Бандура(підходить до столу): ти дивись. Сидять, їдять, а мене не кличуть. Похмурі всі. Якби я раптово тут не пройшла, то залишилася б голодною до самісінької ночі.

(подивилася на священника, перехрестилась на нього, сіла за стіл та мовчки почала собі накладувати їжу)

А шо, сьогодні шабат чи рамадан якій… Нал’є жінці хтось чарочку чи ні…

(жінка випила чарку, закусила огірком)

Так от, сиджу я вчора у себе перед телевізором, дивлюся новини. А там наш президент щось верзе про рівень життя та персональні субсидії. Думаю, одягну окуляри, щоб краще чути. Лізу у сумку, мацаю там, та намацую шо… Якісь конверт, що завалився у самий кут. На ньому щось на собачому там написано, я не дуже й розумію. Крім одного – Михайло. Ось відразу про вас й подумала. Не вам листівка?

Леон Якович: Дайте мені подивитися. Я вивчав різні мови й маю думку, що зможу прочитати.

(бере лист, розкриває його та читає)

Німецька мова. Давненько не практикувався, але, сподіваюсь, зможу все розібрати.

«Шановний Пане Михайле! Мене звуть Віктор. Я все життя прожив у Німеччині й Ви нічого про мене не знаєте. Але я про Вас знаю дуже, дуже багато. Моя мати, Світлана Василівна, прожила з Вами свої останні самі щасливі часи, про що писала мені у своїх листах. А вчора я розмовляв зі своїм другом, який працює у банку. Він розказав мені, що ви просите кредит на лікування. Я все з’ясував і вирішив Вам допомогти. Ми домовились, що банк відмовить Вам, а усі клопоти я візьму на себе. В конверті ви знайдете запрошення на лікування до клініки Махнейц у Мюнхені, авіаквитки та картку для оплати ваших поточних витрат. Я впевнений, що ми з Вами ще багато разів зустрінемось та поговоримо «….

(Михайло Борисович зі сльозами бере у руки конверт).

Михайло Борисович: Світланко, моя Світланко. Мій Ангел. Дякую Богу, що він дав нам можливість зустрітися та покохати один одного.

Антоніна Петрівна: Ай Роза Роза…. Значить тепер моя черга говорити.

Коли я була молода, думала що життя плине дуже повільно і я ще багато чого встигну. У шістнадцять років я вважала, що до двадцяти семи ще жити й жити. У двадцять сім думала те саме про сорок. А зараз, коли мені шістдесят три, я почала розуміти, що життя може закінчитися у будь-яку хвилину. У кожного є своя доля, й ця доля написана кимось зверху. Сьогодні Роза тільки підтвердила ці мої роздуми. Коли я починаю згадувати своє бурне життя, то навіть намагаюся представити собі обличчя того служаки Всевишнього, який написав для мене таку долю. Він, мабуть, дуже веселий та кмітливий. Адже придумати такі викрутаси… У кожного з нас був такий служака, у кожного своя доля. Але якщо ми усі тут зібралися, значить наші Янголи теж були добрими знайомими. Отже й у нас немає другого шляху, ніж бути разом та допомагати один одному.

Будь яке життя, людини, тварини або дерева не може існувати без змін. Восени дерево дає нам плоди, якими ми маємо змогу харчуватися до наступного врожаю. Потім наступають морози. Дерево скидує листя та немов гине. Ніяких ознак життя протягом зими немає. Але як тільки приходить весна, на дворі починає теплішати, воно оживає. З'являються листочки, квіти… У світі на все є свій час. Тепло робить свою справу. Й це не тільки сонячні промені. Це й тепло, що даруємо ми один одному. Я впевнена, Михайле, що це тільки твоя зима. І ось-ось наступить весна, літо… Ти знову станеш впевненим, добрим та щирим нашим другом.

Ось за це я й пропоную випити. За нас, за нашу дружбу, за вдачу, за Янголів-охоронців, за сильну любов та за довге довге життяА тебе, Михайло, я попрошу зараз відкрити свій кіоск і продати мені (роздивляється вітрину) перший номер нової підшивки із серії «Автомобілі 60-х років»… Я тепер буду їх колекціонувати. А коли ти повернешся, я маю купити у тебе подальші випуски. Хай у тебе буде справа, яку ти не закінчив і задля якої, ти повинен сюди повернутися. До нас, до свого кіоску та до Світлани. Ми всі будемо тебе тут чекати…..

(до кіоску підходить молода дівчина).

Нарешті ти прийшла. Хочу представити вам мою змінницю, яка з найближчого часу буде працювати замість мене у цьому кіоску. Її звуть Тетяна. А це мої друзі. Сідай за стіл, поїж трохи.

Михайло Борисович:

(друзі переглянулися між собою з загадковим та незрозумілим виразом обличчя)

Тетяна: Мені двадцять сім років. Я народилась