Читати книгу - "Курячий бог"

Нічого, хай тепер пошукають Сергійка, хай поплачуть за ним трохи…

На цьому пляжі, мабуть, так само, як і на всьому Кримському узбережжі, охочі до знахідок мляво перебирали камінці. Відшукували сердоліків та аметистів, найчастіше вважаючи звичайне каміння за коштовності. Винишпорювали курячих богів, без яких запеклому пляжникові просто не лежалося на березі. В багатьох юнаків і особливо дівчат гойдалися на шворках ніздряві знахідки.

Зітхнувши, Сергійко рішуче всівся на купу гальки. І забувся про все. Ні, йому таки до біса сьогодні щастило. Та, видно, й берег цей — невичерпне джерело курячих божеств. Що не копне, що не придивиться, а воно, гляди, й з дірочкою. Ніби й зовсім недовго копався, а вже кишеня так виповнилась, що аж трусики зсувалися з сухих крижів. Час від часу зважував у руці свої скарби. Був перекопаний, що такому багатству позаздрив би кожний, володар таких коштовностей почував би себе найщасливішою людиною в світі. Сергійко й намагався бути щасливим. Але якийсь незрозумілий неспокій все частіше закрадався в серце.

Причину цього настрою він збагнув тільки тоді, коли, звівши очі вгору, побачив на велетенському камені мальовничий гурт хлопців та дівчат. Вони смачно вминали чорний хліб з червоними, як жар, помідорами. Ще й присолювали їх щедро. Сергійкові аж дух захопило, животик враз притягнуло до спини. Йому так захотілось їсти, що коли б хто сказав: «Віддай за один помідор усіх своїх богів», — він розстався б з ними, не задумуючись.

Ноги самі привели його до веселого юнацького гурту. Жадібно дивився на чужі, озброєні помідорами й хлібом руки і мовчав. Його не помічали. Вминали оті червоні дари природи, пересміювались, а на Сергійка ніхто й не глянув. А може, то й навмисно не хотіли дивитись. Бо варто лише було кинути один погляд, і відразу стало б ясно, що необхідно поділитися їжею з цим хлопчиною.

Побачили тільки тоді, коли був уже запханий у рот останній помідор і останній окрайчик хліба. На камені валявся тільки зім'ятий папір, в який загортали їжу. Юнаки й дівчата з галасом кинулись до моря, а грайливий вітер поволік ту обгортку кудись безвісти.

До глибини душі ображений, Сєргійко чвалав берегом. То тут, то там люди щось жували. Ліниво, знехотя. Ніби навмисне заповзялися дратувати Сергійка. А він ішов і картав сам себе за те, що в час сніданку не поїв манної каші. І сердився на Вову, який навмисне розмазав манку на спині в кота Котофейовича. І ще твердо вирішив більше ніколи не відмовлятися від каші. І не лише від каші, а від усього, що йому подаватимуть. І хліб їстиме з маслом, і добавки проситиме.

І Вовці більше не дозволить розтринькувати манку на всяких там котів. Все одно Котофейович тільки розкидає її по їдальні.

Йшов, а перед очима то суп запашний колихався в тарілках, то макарони біліли, то червоніли стиглі помідори. Хліб височів у плетених корзинках, топко нарізаний. І Сєргійко щиро пожалкував за тим, що так необачно втік із садочка. Можна було в комірчині у бабусі Насті посидіти. Не дуже воно й тхнуло там мишвою. Призвичаївся б. А в час обіду непомітно вислизнув би зі схованки, схопив би шмат хліба та й знову б сховався. А може б, його і знайшли там, вибачились, попросили б, то він би й вийшов. І тьотя Люба більше б його не дражнила.

При згадці про тьотю Любу ще більше захотілося їсти. І навіть образа на неї зникла. Мабуть, вже вона там наплакалася та нажурилася. Вистачило б з неї. А так недобре виходить: і солдат їй не пише, і він, Сєргійко, втік. І камінця того, що Юлька відняла, йому вже зовсім не жалко. Без нього в Сергійка від камінців кишеня тріщить. Та хіба ж такі, як той? Є в нього тепер які завгодно. І більші, і менші. Попелясті і чорні, смугасті і димком покриті. Різні є. А їсти все одно хочеться…

Зупинився під височенною сірою брилою, що випинала свої груди над самим морем. І на нього враз війнуло живим чадним димом та пахнуло смачно вареною рибою з перчиком і лавровим листом. Він ледь стримав себе, щоб не заскімлити від нестерпного голоду.

Рибалки розливали золотисту рибальську юшку. Під чорним закіптюженим казанком курились обвуглені головешки, в казані вирувало смачне шумовиння. Варена риба витріщалась на білий світ круглими, як намисто, очима, мабуть, дивувалася: чому то небо таке високе та блакитне і як то сталося, що вона потрапила з прохолодного моря в цей киплячий казан. А може, вона дивувалася, побачивши зніченого Сергійка, який не мас сили відвести очей від окатої вареної риби?

Рибалки — а їх було з десятеро — розлили по великих металевих мисках юшку, взяли до рук по величозному шматку хліба і припали до їжі. Сергійко всівся поблизу на круглому, схожому на велетенський качан капусти камені та прикипів очима до їдоків. Забував навіть ковтати голодну слину. Хоч і мав неоціненне багатство — повну кишеню чарівних камінців, а був найсправжнісіньким жебраком. І щоб трохи забути про голод, дістав з кишені найбільшого бога, приклав до ока та й вирішив роздивлятися казкову далину. Але перед очима весь час тільки парували миски з юшкою, то відкривалися, то закривалися роти, старанно працювали щелепи, чулося гучне сьорбання, вдоволене сопіння та побрязкування ложок об металеві миски. Як навмисне, ні морська далечінь, ні краса Кримських гір, ані казкові кораблі на обрії не хотіли потрапляти Сергійкові в очі: видно, вони втратили свою магічну силу. Перед ним, знай, глипала білими, схожими на курячих богів очима величезна риб'яча голова…

Сонце тим часом над самим обрієм пірнуло за довгу, схожу на велетенську білорибицю хмарину. Хмарина засвітилась, ожила. А море спохмурніло, набрало якогось голодного суворого виразу. Навколо стало незатишно і сумно.

Рибалки вишкрібали миски, чиїсь руки вже тяглися по добавку. Дерев'яна ложка