Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

«Дами сердець», а ще походи на Воскресінецьку гору або до тисового заповідника у Княждворі, а теж футбол і закордонні фільми, а ще наші бурсацькі витівки, а ще лекції в наймудріших на світі гімназійних професорів, з яких щодругий був комбатантом Української Галицької Армії і кожен вчився як не в Празі, то у Відні, і той урочистий страх перед їхнім маєстатом – усе це був позитив, який мав витворити із сільських недотеп витончених інтелігентів.

Та домінував тоді у світі негатив – страшна воєнна дійсність, яка в одних питомців гімназії вселяла черствість, байдужість до крові, а то й розбуджувала жорстокість, а в інших – праведний гнів, гарячий патріотизм і саможертовність, – але і те, і друге не дало визріти тій інтелігентній витонченості: одним ламав хребти конформізм, інші складали голови на вівтарі Незалежності, і тільки невелика частина колишніх гімназистів, уцілівши фізично і духовно, перейшовши через фальшиве травестування, вийшла нині на світло денне з відбитками всіх «родимых пятен» тоталітарних режимів у душах – і ось такими ми є, і такими нас приймайте, і будьте, хто не зазнав того, що ми, вибачливими до нас і милосердними.

Той негатив існував усюди – давив, розчавлював, лякав, спотворював… Я не знаю, якими б виросли мої діти, коли б вони в дитинстві знаходили в газетах замість потішних ілюстрацій фотографії змасакрованих енкаведистськими садистами жертв: чоловіків з виколотими очима, жінок з розпореними животами й відрізаними грудьми – останки тих жертв розкопують нині в кожному місті й містечку і на подвір’ї замарстинівської тюрми у Львові… Якби пережили втрату надії на краще життя, коли німці, на яких сподівалися збожеволілі від більшовицького терору люди, позривавши спершу синьо-жовті прапори, що їх вивісили емісари Ярослава Стецька 30 червня 1941 року на міських ратушах, і розігнавши сільські неозброєні «Січі», поприкріплювали повсюдно шильди «Nur für Deutsche» і проголосили гасло «Deutschland über alles»; євреїв зігнали в гетто, а в місті їм, у білих пов’язках із зіркою Давида, можна було ходити тільки проїжджою частиною дороги; якби бачили безкінечні колони євреїв, яких із дітьми на руках гнали у Шепарівський ліс на розстріл, – а ти стояв біля ратуші й дивився на тих чорних людей зі скляними від жаху очима, і тебе мучила совість, що вчора якомусь із них не віддав, а продав за три не потрібних тепер йому золотих гріночку хліба, щоб за них піти в кіно; дивився, не забуваючи при тому, що не вивчив ще на завтра латину; а ти, вибравши серед дівчат «даму серця» на гімназійному подвір’ї, бачив унизу, в ямі гегго, четверо трупів на закривавленій перині… Якби втікали, як ми, стрімголов з ринку додому, бо там розпочала облаву щуцполіція, виловлюючи юнаків і дівчат на роботу до Німеччини… Якби на власні очі бачили десятьох хлопців-баудінстів, прив’язаних за ноги до вбитих у брук залізних палів, і їх за те, що зіпсували каменедробарку, по одному, на очах у натовпу, методично розстрілювали гестапівці… Якби пережили ту безнадію, коли німці втікали, а наступали не менш страшні й жорстокі «червоні визволителі»… Якими б мої діти виросли?

А виросли б і понесли у своїх душах і страх, і обережність, і впертість, і послужливість, і хитрість, і маску Януса – як ми…

Тільки той, хто не пережив цього і післявоєнних нічних жахів, хто не бачив поскиданих у штабелі біля сільрад убитих бандерівців, батьки яких німіли й не мали права зінатися до вбитих синів, тільки той може дивуватися, що загубили ми на тяжких дорогах витонченість душ. Та кому вдалося зберегти в собі елементарну порядність і вірність Україні, той має нині силу випікати у власній душі сліди рабства і, загартований та неволею едукований, стояти за державним кермом.

Тому я звертаюся до вас, дорогі земляки за кордоном, які уникли наших випробувань, які не мліли зимовими ночами, очікуючи вивозу в Сибір, які не підривали себе фанатами у бункерах, яких не виключали з університетів за те, що ходили у вишиванках, які в престижних навчальних закладах, а не в концтаборах, здобували політичну й цивільну освіту, – не ставтеся до нас погордливо й поблажливо і облиште мрії про в’їзд до Києва на білих конях, допоможіть пограбованій Україні чим можете, навчіть нас потрібного сучасного ремесла, а політичну діяльність залишіть тим, які нинішню політику вистраждали і, навчені вчора, знають нині, що потрібно самостійній Україні, а про що слід забути.

Гай-гай, я ж бо заліз у такі жахи, а ми ж, гімназисти, мали ще й свята.

Хіба то не свято – щоденно споглядати, як гімназійним коридором проходить величний професор Богдан Левицький-Штраус, знаменитий україніст і германіст! Він мене ще не вчить, він випускає матуристів, але я знаю – буде вчити, хоч і не підозрюю, що колись аж так заважить у моєму житті його наука: втішений письменницькою славою, я буду вдячно молитися за його душу і – зацькований компартійною ордою – проклинатиму його за те, що спрямував мене на літературний шлях.

Того я ще тоді не знав, а він проходив коридором – маєстатичний Штраус (матуристи шепочуться по кутках: «Штраус палить на іспитах, Штраус… Штраус… Штраус!..») – іде, зігнувши в лікті руку і звівши її кулаком до підборіддя, потрясає нею, зловтішно вимовляючи впівголоса: «Я тобі дам Штраус, о-о, я тобі дам Штраус!»

Та я не боюся його, втікаю з уроку математики, якої не знаю і знати не хочу, і, припавши до дірки від ключа, дивлюся на Штрауса, який читає лекцію з української літератури в матуральному класі, слухаю, завмираю і до знемоги насолоджуюся поемою Івана Франка «Іван Вишенський».