Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Та то такий біль, така краса, такий чар – і хтось має право це слухати, а я тільки по-злодійськи підглядаю, а я…

І тут якийсь збитошник штовхає мене двома руками в сідницю, я головою відчиняю двері, влітаю до класу, клас гримнув реготом і тут же замовк; Штраус опустив руку і запитав, дивлячись на мене крізь окуляри, немов крізь лупу на комашку:

«Ти чого сюди увірвався?»

«Хочу слухати лекцію», – насилу вимовив я.

«Він хоче слухати! – викинув Штраус вгору вказівного пальця. – Якщо він хоче слухати, то хай слухає, видно, йому це потрібно. Сідай за останню парту».

А чи то не радість – «Маланка» в бурсі!

Мій брат Євген порозмальовував усіх вуглем – Гриця Гуменюка, нинішнього директора Коломийської гімназії, Романа Дронюка – сьогоднішнього коломийського лікаря, Дмитра Павличка, Василя Томащука – нині вчителя з Яблунева, мене; сам переодягнувся за чорта, і ми всі підноворічного вечора рушили маланкувати. Нам не пощастило: на другому поверсі ми увірвалися до кімнати першокласників – там зчинився плач, діти геть-чисто поперелякувалися; тоді вже і ми, перелякані, втекли вниз і були б щасливо вибігли на подвір’я, де нас уже ніхто не спіймав би, та біля кухні дружно зупинилися перед великою спокусою. Дебела кухарка Гандзя виставила на підвіконня баняк гречаної каші для свого коханця Сидора Віндика – восьмикласника, який записався у фольксдойчі й відбирав гроші у євреїв, які в бурсацькому підвалі заготовляли дрова. Ми його ненавиділи і кашу гуртом з’їли. Та він нас спіймав у кімнаті, коли ми вже змили грим, тільки Євген не встиг скинути чортівського балахона. Боже, як він дістав від Віндика! А все одно то була радість…

Мати директором гімназії професора Олексія Ковбуза – теж було щастя. Ковбуз знав усе: від Ромула і Рема до кожного другого порядного газди в найглухішому покутському селі, а за прізвищем гімназиста безпомилково визначав місце його народження.

Я старанно виминав директора, бо мав перед ним великий гріх і думав, що він про нього знає: із шафи, що стояла в коридорі навпроти директорського кабінету, я, коли уроки закінчувалися і в приміщенні гімназії запанувала тиша, викрадав білий гербовий папір, щоб з нього робити свої книжечки, – і донині маю слабкість до незаписаного паперу.

Потім, коли Ковбуз працював викладачем на класичній кафедрі Львівського університету, я якийсь час мешкав у нього на квартирі, то й признався до свого колишнього гріха. Професор щиро сміявся: він завжди дивувався, чому в його шафі дедалі меншає дорогоцінного паперу.

І ще була в мене таємниця, пов’язана з директором гімназії. Його дочку Мірку – сьогодні вона професор кафедри хімії у Львівському університеті – я вибрав своєю «дамою серця». Мірка нічого про те не знала, бо була вища за мене на півголови і, звісно, не звертала на кордупля уваги. Так ми й залишилися донині лише щирими приятелями.

Драматург і поет, викладач української літератури Дмитро Николишин був пресвітлою особистістю, найвитонченішим інтелігентом, знавцем світових літератур і мрійником. Не знаю, збагнути не можу, як така благородна і не захищена найдрібнішою крихтою фубості людина витримувала знущання в радянському концтаборі?! Зрештою, не витримав, помер на каторзі…

Латиніст Іван Храпливий, на прізвисько Ванька, водно чухав вказівним пальцем чорну борідку і вигукував «но-но!» навіть тоді, коли в класі було тихо, хоч маком сій… Він так нас витренував у латинській граматиці, що й донині спросоння я міг би назвати по-латині кожну граматичну форму з будь-якого дієслова чи іменника. Храпливий був дуже боязливий і обережний. Якщо гімназист не підготувався до уроку, то видумував щось «страшне» – бавився, наприклад, стріляною гільзою, – і цього було досить, щоб Ванька вмить виводив за комір небезпечного типа з класу, тим самим рятуючи його від «двійки». Обережність, однак, не врятувала його самого: після війни Храпливого заарештували, і якийсь час, як мені відомо, він сидів у одній камері з Дмитром Павличком…

Орест Кузьма – професор біології і хімії – зачаровував нас на уроках практичними дослідами. Ніколи учнів не опитував, але оцінки ставив непомильно: хто цікавився його предметом, мав найвищий бал, всі інші – «трійки». Середньої оцінки не визнавав і «двійок» теж не ставив: бо «нема на світі аж такого дурня, щоб таки нічого не знав». Був він відомим есперантистом. 1948 року його з сім’єю вивезли в Сибір, де він вирощував зразкову городину, дивуючи тих, в яких «нічєво нє растє»; повернувся до Коломиї через десять літ – знищений і хворий.

Богдан Левицький (Штраус) викладав після війни українську мову й літературу в середній школі № 1, колишній гімназії. Його урок на тему «Інтермецо» М. Коцюбинського я запам’ятав слово до слова: працюючи потім у Щирецькій середній школі на Львівщині, я подавав цей урок за його «рецептом», і мене ставили в приклад усім мовникам району. Штраус швидко запримітив у мене літературні нахили, може, запам’ятав моє вторгнення в клас матуристів. Він опікувався мною аж до десятого класу включно: залишав після уроків і розкривав переді мною чари тичинівської поезії та прози Юрія Яновського. На уроках, коли вивчали Тичину, Штраус говорив учням: «Відкладіть