Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Якоб на цих фотографіях запримітив Ельзин зграбний носик, її повні уста, підведені очі. Вона виглядала, як дівчина, вдоволена життям, зовсім не як така, що живе десь у пивниці і тішиться кожному шматку черствого хліба чи зморщеної картоплі.

— А що ти насправді робила в Америці? — питав він.

— Ми з Вами на «Ви», не забувайте цього, Якобе. Я була нянькою і покоївкою.

— Але Ви зовсім так не виглядаєте. Ви виглядаєте, ніби це у Вас були покоївки.

Ми так ніколи й не довідалися, чим насправді займалася мати в Америці, і ким насправді був містер Маккейн. Про це вона відмовчувалася. В цьому пункті вона ніколи не поступилася, навіть тоді, коли вже зовсім відчужилася від мого батька.

Наприкінці третього тижня Якоб накинувся на неї. Він достатньо довго чекав, ще за жодною жінкою не доводилось йому так упадати. Три тижні, день у день той самий шлях, її запах, її гарне чорне волосся і обриси стегон під спідницею, на відстані витягнутої руки. Це було більше, ніж він годен був витримати. Він ніби вперше ввійшов у право володіння, хоч із офіційним ще слід було зачекати. Вона мала би запитати, і він відповів би, що терплячість — то не найбільша його чеснота. І це було б для неї застереженням.

На превеликий його подив, вона вже з першого разу скорилася його волі. Їй це було добре знайоме — ця чоловіча захланність, це непогамовне пожадання, що вибухає з шаленою силою. Мабуть, побувала в бувальцях у тій Америці, подумав Якоб.

Вона нітрохи не збентежилася, потому встала і передусім зачесала волосся. В неї була незворушність жінки, вправної у таких справах. Батькові це назавжди стало доводом, що материне життя в Америці схибило з доброго шляху. Висадивши його біля Неперового дому, вона поїхала далі, анітрохи не заплакана чи перелякана. Навпаки, вона сяяла, як переможниця. Наступного дня бричка знов була на місці.

Але трапилося щось дивне. Дотепер Якоб не питав, як виглядають справи з відбудовою обійстя і з урожаєм в полі, який негайно слід було збирати. Та здобуття Ельзи викликало в ньому жадобу діяльності, якесь дивовижне зацікавлення. Він домігся жінки, якої хотів. Своїм насінням він встановив із нею зв'язок, сильніший для нього за всю цю балаканину. Так він скріпив їхній союз.

Він відіслав Ельзу додому, а сам пішки вирушив до циганського табору. Поза межами Грозенау, на висохлому, тернистому пагорбі, який оминали селяни, жили цигани, одні — відколи вже світ стоїть, інші ж приходили і відходили, коли їх знов тягнуло в мандри.

Там стояло кілька фургонів, найпишніший — коло найбільшої в таборі хати. Якоб знав, що такі вози майструють тільки в Англії і лише на замовлення, а та хата, найімовірніше, належить булібаші, очільнику громади. Стояли там також і шатра, й багато збитих з дощок халабуд, кривих і дірявих, мов зуби у роті старця. Після недавньої бурі їх, поза сумнівом, довелося відбудовувати заново.

Здебільшого вони були котлярами, але при потребі могли також бути і вправними кошикарями, мітлярами, склярами, ковалями чи теслями. Якось один циган, такий самий хлопчик на побігеньках, сказав Якобу: «Шваби завжди хочуть лише одного — мати якнайбільше землі. Нам землі не треба, селяни з нас до нічого, зате ми вміємо тисячу інших речей. Одного дня наш брат може робити гребінці і щітки, наступного — ремонтувати парасолі й вішаки, третього — лудити казани, четвертого — красти і жебрати, п'ятого — водити ведмедя, шостого — торгувати на базарі, танцювати й грати, і лише сьомого дня ми мусимо робити те, що й інші — молитися».

Їм не вільно було перетинати межі села, хіба що вони доглядали за худобою або пропонували свої послуги на Головній вулиці чи на щотижневому базарі. Щоранку о п'ятій в Грозенау лунав ріг цигана-свинопаса.

Якоб твердим кроком піднявся на пагорб. Від табірної ватри, на якій жінки варили обід, здіймався дим. Він пройшов попри юнака, якого впізнав, бо той щотижня приходив у село і збирав діряві відра, казани та каструлі. Він і його жінка, віком обоє приблизно по шістнадцять, сиділи на землі із розставленими ногами, він шурував піском дно казана, потім взявся вирівнювати бляху молотком. На вогні у посудині сріблясто зблискувало розтоплене олово. Його жінка тримала коло грудей дитя, а ногою роздувала міхи. Від кожного подуву вогонь розгорявся все дужче.

Один із хлопчиків, що бавилися неподалік, підійшов і сказав:

— Лише окрайчичок хліба, я вмираю з голоду.

При цьому здавалося, що він радше вправляється на майбутнє, ніж справді голодний. Якоб відштовхнув його, але набігло ще більше дітвори і почали канючити тої самої. На них були широкі бавовняні сорочки, всі у плямах, волосся скуйовджене.

— Бліх маєш? — спитав Якоб одного.

— Ні, воші. Блохи у мене взимі.

На його шкірі було багато маленьких роздряпаних ранок.

Якоб уже почав шкодувати, що прийшов сюди, навряд чи знайдеться тут хтось, хто — крім жебрання й латання казанів