Читати книгу - "Дивні пригоди Петера Шлеміля"

class="book">Другого вечора я знову прийшов у сад лісничого. Я закинув плащ на плече, насунув капелюх аж на очі й попрямував просто до Мінни. Вона помітила мене і якось мимохіть здригнулася. Від цього в моїй уяві знову ясно постала сумна картина тої жахливої ночі, коли я без тіні наважився з’явитись у місячному сяйві. Так, це була Мінна! Але чи впізнала вона мене? Мінна замислено мовчала, а мені на серце ліг важкий камінь. Я встав зі свого місця. Вона, ридаючи, кинулась мені в обійми.

Тепер я часто заставав Мінну в сльозах, і на душі у мене ставало все важче й важче. Тільки батьки просто потопали в блаженстві. Фатальний день наближався — моторошний і темний, як грозова хмара. Підійшов і останній вечір — я ледве дихав. Передбачливо наповнивши кілька скринь золотом, я став чекати дванадцятої години.

Та ось минула й дванадцята.

Тепер я сидів, очей не зводячи з годинника, рахуючи хвилини й секунди, відчуваючи їх, мов удари кинджала. При найменшому шумі я здригався. Почало світати. Минали гнітючі години, настав полудень, потому вечір, минула ніч. Оберталися стрілки, згасала надія. Годинник відбив одинадцять — ніхто не з’являвся, минали останні хвилини останньої години — нікого. Перший удар, останній — і я схилився у безнадії, обливаючись сльозами, на свою постіль. Завтра мушу я — назавжди позбавлений тіні — свататись до коханої.

Над ранок важкий сон склепив мені очі.

5

Вранці-рано мене збудила якась голосна суперечка в моїм передпокої. Я прислухався. Бендель когось не пускав до мене. Це Раскал лаявся на всі заставки, кричав, що не визнає ніяких наказів від таких же, як і він, людей і силоміць вдирався в двері. Добрий Бендель умовляв його, говорив, що за такі слова, якщо вони дійдуть до моїх вух, він може позбутися вигідної служби. Раскал погрожував кулаками, якщо Бендель і далі боронитиме вхід до мене.

Я нашвидку якось зодягнувся, розгнівано відчинив навстіж двері і накинувся на Раскала:

— Чого тобі тут треба, негіднику?

Він ступив два кроки назад і холодно відповів:

— Найуклінніше прошу вас, пане граф, дозвольте мені глянути на вашу тінь. Надворі якраз так гарно світить сонце.

Це впало на мене, мов грім з ясного неба. Довго я стояв, наче скам’янілий, доки спромігся на мову.

— Як ти смієш, лакею, суперечити своєму панові?..

Він спокійно перебив мене:

— Слуга теж може бути дуже порядною людиною, а ніхто порядний не служитиме панові без тіні. Давайте мені звільнення.

Я спробував підійти з іншого боку.

— Але ж, Раскал, дорогий Раскал, хто тобі сказав таку нісенітницю? Як ти можеш думати?..

Та він і слухати не хотів і вів далі в такому ж тоні:

— Люди подейкують, що у вас нема тіні,— але, без сорома казка, покажіть мені вашу тінь або давайте звільнення.

Бендель, зблідлий і тремтячий, однак догадливіший від мене, подав мені знак, і я вдався до всемогутнього золота, але й воно втеряло свою силу. Раскал жбурнув мені гроші до ніг.

— Від людини без тіні я не прийму нічого.

Він повернувся до мене спиною і, не здіймаючи капелюха та насвистуючи пісеньку, повільно вийшов з кімнати. Я з Бенделем, немов скам’янівши, стояли без руху, без думки, дивлячись йому вслід.

Важко зітхаючи, з смертельним смутком на серці, зважився я нарешті вернути дане мною слово і, мов злочинець до суду, пішов у сад лісничого.

Я ввійшов у темну альтанку, що на мою честь була названа моїм ім’ям і де мене, певно, і цього разу чекали. Мати зустріла мене безтурботно й радісно. Мінна сиділа тут же, бліда і прекрасна як перший сніг, що іноді восени цілує останні квіти і вмить спливає гіркими краплями. Лісничий, тримаючи в руках списаний аркуш паперу, шпарко ходив по альтанці і, здавалось, намагався затамувати в собі хвилювання, що відбивалося на його завжди спокійному обличчі; тепер воно то блідло, то червоніло. Коли я ввійшов, він приступив до мене і схвильовано сповістив, що хоче поговорити зі мною сам на сам. Я рушив за ним алеєю, що вела до альтанки в освітленій сонцем частині саду, і мовчки важко сів на лаву. Запало довге мовчання, яке навіть добра мати не насмілилась порушити.

Лісничий і тут почав розгнівано ходити з кутка в куток нерівними кроками. Раптом він зупинився переді мною, подивився на папір, який держав у руці і, глянувши на мене допитливим поглядом, запитав:

— Чи ви, пане граф, часом не знаєте такого Петера Шлеміля?

Я мовчав.

— Чоловіка чудесної вдачі і особливих талантів.?

Він чекав на відповідь.

— А що, коли я і є цей чоловік?

— …який, — додав він гостро, — втеряв свою тінь?

— О, чуло моє серце, — скрикнула Мінна, — я давно вже знала, що в нього нема тіні!— І вона впала в обійми матері, яка злякано пригортала доньку до себе, дорікаючи їй за те, що на горе собі вона приховала цю таємницю. Але та, подібно до Аретузи