Читати книгу - "Львів самотніх сердець"

— Нехай турки з ним панькаються, — невдоволено буркнув Нехемія, — не розумію, чого це всі вважають Цві євреєм? Він і раніше більше порушував Закон, аніж дотримувався, а тепер і поготів… Я за нього не відповідаю.

— Правильно, — потер спітнілі в гарячці суперечки долоні патер, — не несете. Однак суд невдовзі розпочнеться.

— Починайте, — мляво погодився Нехемія Коен, — притягніть до відповідальності усіх, хто складав листа, і тих, хто рвав траву біля особняка Липіцького. Тільки я вже й не пам’ятаю, хто що робив, минуло вже стільки часу…

— Нічого, пригадаєте, — єхидно посміхнувся єзуїт Несвіцький.

Мандрівникові, що приїхав здаля і перед тим ніколи не бував у Львові, видавалася дивною велика кількість аптекарських крамничок, і не де-небудь, на околиці, а на центральних вулицях. Львівські аптеки розміщувались на перших поверхах, належали підданим німецьких князівств, і пропонували, окрім звичайного набору мікстур, мазей та порошків, екзотичні еліксири, бальзами і натирання. Вивіски їхні прикрашались вельми химерно: там панували довгі змії, чиї роззявлені пащі фонтаном викидали цілющу отруту, кам’яні відьомські ступки, жмути дивовижних трав, обов’язково перев’язаних стрічкою з девізом власника, алхімічні реторти, зображені в мить творення філософського каменя, часом повзали скорпіони, сколопендри і тарантули. Інтер’єр аптек радше нагадував крамницю книгаря, схожу на ту, яку мав батько Фатиха Кепе. Високі шафки з червоного дерева, із зашкленими дверцятами й різьбленими ручками, витончені скриньки каталогів, гладенькі відполіровані прилавки, різноманітні дивовижі, старовинні дрібнички, що прикрашали стіни, богемське скло, посудини вигадливих форм.

Назви в аптек теж були вигадливі: жодна з них не називалась просто аптекою, а обов’язково: «Золота зірка», «Дев’ять драконів», «Секрет василіска», «Під угорською короною»…

Аптека гера Брауна, вихідця з Нижньої Саксонії, також отримала екзотичне ім’я: «Під срібним оленем». На її вивісці був зображений гербовий щит з заокругленими краями, посередині його стрибав витончений рогатий олень, тримаючи в роті тоненьку стрілу. Тулуб нещасного копитного світився місячним сріблом, а нижче пояснювалось: «Аптекарський заклад Ієроніма Брауна. Засновано в 1637 році».

Дерев’яні двері аптеки, оббиті мідними бляшками, також зображали шляхетного оленя з важкими рогами, що стояв на пагорбі з високо піднятою головою.

Асортимент аптеки Брауна складали не лише засоби європейської медицини — п’явки, настоянки, порошки в пакетиках з грубого паперу, але й китайські ліки, привезені єврейськими купцями Великим Шовковим шляхом через монгольську пустелю смерті, середньоазійські бархани, Каспій та Кавказький хребет. Тому заможні львів’яни, відчувши, що в них зашкребло в горлі або почало боліти в лівому боці, воліли заплатити чималі гроші геру Брауну, аніж віддавати себе на розтерзання місцевим ескулапам.

Особливим попитом користувались китайські настоянки на зміях, що додавали силу, непогано продавались витяжки з крові кобри, зміїні серця, жаб’ячі розтирачки, жовч тигра, пастилки зі скорпіонів. Йшли в діло екстракти з омели, коробочки карпатських трав, з яких готували лікувальні напари. Продавався диво-камінь безоар, тибетська смола, висушені корені, а серед них неймовірно дорога мандрагора.

Гер Браун ніколи не потерпав від браку покупців. Хіба що рідкісні отрути, запаяні в скляночки з грубого коричневого шкла, яке не пропускало сонячне проміння, залежувались на аптечних полицях. Але й вони — рано чи пізно — знаходили свого власника. За отрутами до нього приходили пізно увечері, ховаючись та озираючись, довго вибирали пляшечку, розпитували про властивості, дію і можливості виявлення.

Хитромудрий німець тримав кілька різних баночок з отрутою. Одні призначались для отруєння родичів — ці отрути не можна було виявити при розтині, й вони дарували швидку смерть, схожу на природню. Коштували вони шалені гроші й відпускались у величезній таємниці по знайомству. Інші отрути гер Браун запасав для осіб слабких, нерішучих, що бажали чомусь звести рахунки з життям. Не схвалюючи самогубць, він спеціально продавав меланхолікам вишуканий флакончик, наповнений отруйно-рожевою рідиною. На етикетці аптекарський помічник, студент-недоучка Яцек, домальовував чорною фарбою страшний череп та кості, додаючи напис «memento mori».

Померти, вижлуктивши його вміст, було нелегко (позаяк Браун наливав у пляшечку розчин марганцівки), однак деяким, вельми нервовим особам вдавалось ним затруїтися і лягти за огорожею Личаківського цвинтаря.

Леві Михаель не відразу знайшов час для знайомства з лев’ячим містом. Відтоді, як пізно уночі найнята карета привезла його в турецький квартал, Леві вдалось досконало вивчити лише найближчі від дому й крамниці вулиці. За Татарську браму, що відділяла Львів правовірний від Львова католицького, Леві не встиг навіть висунути свого допитливого єврейського носа. Світ його у перші два тижні обмежувався Погансько-Сарацинською вулицею, галасливою й запилюженою, забудованою безладними кам’яними будинками з першими поверхами, відданими під торгівлю, з такими ж внутрішніми двориками, де на натягнутих мотузках висіли пістряві ковдри, килими й подушки, які нагадували йому Ізмір. Зрозуміти, що являє собою старе місто Львів, він же Львув, Лемберґ, Леополіс і Ар’юц, можна лише, сходивши його вздовж і впоперек, по всіх кварталах, вуличках та передмістях.

— Годі стриміти безвилазно в турецькому кварталі, — мовив до Леві Фатих Кепе, після того, як отримавши запрошення від його батька Селіма прийти на філіжанку кави, вдаваний стамбульський книгар сидів на терасі й бгав у пальцях воскове листя плюща.

— Підемо сьогодні на вечірню прогулянку, я покажу вам, шановний Осман-бею, справжній Львів, його вузькі вулички, химерні будови та інші дивовижі.