Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Степан, гарний на вроду, одружився на дочці грушківського дяка Сидора Лівицького Оксані. Першою в них народилася Варя (рано померла). А потім п’ятеро синів — Петро, Орест (загинув на Першій світовій), Василь, Олекса і Дем’ян».[53] У Юхима Григоровича теж було шестеро дітей — Автоном, Мотря, Михайло, Семен, Ганна і Гнат. Олександр Григорович також пустив у світ шістьох Чучупаків — Павла, Ганну, Палажку, Антипа, Федора, Грицька.[54]

Хоча Степан та Оксана Чучупаки були неписьменними, а все ж про освіту синів подбали. Старший, Петро, закінчив чотирирічну церковнопарафіяльну школу, потім Головківську двокласну вчительську школу, після чого вчителював у с. Вербівці. Тут організував хор і драматичний гурток. Навчання успішно продовжив у Київській консерваторії, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та Київського міського училища № 11. Був знайомий із Миколою Лисенком. Довгий час у родині Чучупаків зберігалася вітальна листівка славетного композитора до молодого педагога.

Петро допоміг і своїм братам — Василю та Олексі — здобути освіту. Василь Чучупак учителював у с. Тимошівці, а Олекса в с. Рацевому на Чигиринщині. Коли розпочалася Світова війна, першим мобілізували Ореста: згідно із законами Російської імперії вчителі Петро, Василь й Олекса Чучупаки мали право на відстрочку. Орест загинув за чужі інтереси 1915 року під Краковом.

Врешті прийшла мобілізаційна повістка й до інших братів Чучупаків. Петро і Василь закінчили військові школи. Першого направили на Румунський фронт, а другого — до Білорусії. Олекса ж служив у Петрограді, де і взяв участь у Лютневій революції. Усі вони повернулися з війни: Петро і Василь прапорщиками, а Олекса — рядовим. І знову взялися вчителювати… Петро — в Києві, де в нього 1915 року народилася дочка Ліда, Василь — у с. Пляківці, а Олекса — в Мельниках. Батькам на господарстві допомагав Дем’ян, наймолодший їхній син, 1902 року народження.

Перший збройний відділ — для охорони скарбів Мотриного монастиря та Мельників — на прохання ігумені сформував Олекса Чучупак. Нараховував він 22 особи. Цей загін і став першою клітиною новітньої організації гайдамаків Холодного Яру.

Вступним акордом можна вважати бойову акцію у Зам’ятниці: козаки наскочили тут на економію пана Ярузальського, до якої німці звозили реквізовані у селян зерно, худобу, полотно та інші цінності. Полонивши небажаних гостей, хлопці роздали відібрані в селян харчі та худобу. А бранців зачинили у підвалах Мотриного монастиря. Але невдовзі зі Старої Осоти підійшла німецька частина з гарматами і кулеметами і змусила капітулювати відділ самооборони, а потім розформувала його.

Після цієї поразки мельничани звернулися до Василя Чучупака, щоб він став їхнім отаманом. Той мусив погодитися, бо часи надходили грізні й кликали всіх, хто не хоче нового поневолення, до зброї.

Василь і Петро організували спочатку свою велику родину — дядьків, братів (у тому числі й двоюрідних і троюрідних), небожів, кумів, сватів і, звісно, друзів. За Чучупаками та їхніми найближчими пішли й інші — односельчани з Мельників, сусіди з Головківки, Медведівки, Зам’ятниці, Грушківки, Жаботина, Матвіївки та інших холодноярських сіл. Невдовзі відділ самооборони Василя Чучупака переріс у полк гайдамаків Холодного Яру.

Серед місцевого населення, яке майже все було озброєне, Василь Чучупак мав надзвичайний авторитет. Доброю репутацією міг похвалитися і його старший брат Петро, учитель музики, який, повернувшись із Києва, очолив штаб полку гайдамаків. Разом із ним приїхала в Мельники дружина Ганна з дочкою Лідою. Саме Ганні доручили вишити прапор Холодного Яру, саме вона переховувала його в тяжкі для повстанців хвилини…

Червоне командування загравало з Чучупаком, пропонувало йому влитися до Красної армії, але Василь відмовився. Більше того, не допускав червоні частини в серце Холодного Яру, а коли збільшовичений полк під командуванням Хименка наприкінці січня 1919 року повстав проти Центральної Ради, курінь Холодного Яру взяв участь у придушенні виступу. Успішні для холодноярців бої відбулися і наступного місяця.

На початку березня курінь Холодного Яру увійшов до 3-го Гайдамацького полку Армії УНР під командуванням Омеляна Волоха і отримав назву 4-го куреня… А Василь із рештою козаків 10 квітня «підняв повстання проти комуни та Совітської влади за самостійність».[55]

До «Холодноярської держави» входили Мельники, Головківка, Грушківка, Лубенці, Жаботин, Плескачівка, Чубіївка, Деменці, Зам’ятниця, Медведівка, Івківці, Матвіївка, Худоліївка, Трушівці, Чорнявка, Полуднівка, Янівка, Сагунівка, Топилівка, Шабельники, Тіньки, Бужин, Боровиця та низка сіл за залізницею. «Столицею» були Мельники, «резиденцією» отамана — Мотрин монастир, на найвищій дзвіниці якого чатував черговий і в разі небезпеки бив у дзвони. За їхніми звуками селяни довідувалися, з якого боку і хто насувається — піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї. Довідувались і про приблизну чисельність ворога.

Холодноярські села ділилися на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд — на збірку викликалася дієва сотня, три удари — обидві сотні.

Тричі сколихнув округу Мотрин дзвін на початку літа 1919-го, закликаючи підтримати повстання отамана Матвія Григор’єва проти московської комуни і ЧК.

«Брати селяни і козаки! — говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 року. — Настав час всім кращим синам України, синам волі… взятися за зброю… Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством і неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас,