Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

без вагання, палкими руками

небезпечний той дар. Ти, як осінь, умреш,

розіллєшся над щастям сльозами…

Рветься осінь руками кривавими

до далекого сонечка любого;

кров на шатах препишних шаріється,

оксамит і парчу залива.

Так для сонечка осінь убралася,

мов цариця у свято врочистеє,

все, що є на сім світі найкращого,

все зібрала на пишний убір.

Але дні все коротшають, міняться,

гляне сонечко й знову захмариться…

Журить осінь-сухітниця сонечко,

бо нема в ній весняних надій.

Рветься осінь. Терни невидимії

їй все тіло поранили, змучили,

а вона розпачливо всміхається:

«Сонце, сонечко, глянь, я сміюсь!»

Заховалось за горами сонечко,

з гір повіяло холодом, вогкістю,

сиві хмари на небо насунули,

«Ось я йду!» - обізвалась зима.

Осінь шарпнула шати кривавії,

аж до ніг їй упали, розсипавшись,

непокрита, нічим не захищена,

застогнала: «Іди, бо вже час…»

Ох, розкрились троянди червоні,

наче рани палкі, восени,

так жалібно тремтять і палають -

прагнуть щастя чи смерті вони?

Не осипляться тихо ті квіти,

не настане життя в них нове,

ні, ударить мороз до схід сонця

і приб’є поривання живе.

І зчорніють червоні троянди,

наче в ранах запечена кров…

Ох, нехай же хоч сонця нап’ються,

поки ще їх мороз не зборов!

«Як злото стемніло,-

змінилося срібло пречисте!»

Ще листя сухе так недавно ясніло…

«Як злото стемніло!..»

Мов око сліпе, мріє озеро млисте…

«Змінилося срібло пречисте…»

Щось давнє так смутно в душі забриніло…

«Як злото стемніло!..»

На серце лягло щось страшне, урочисте…

«Змінилося срібло пречисте…»

1902 р. Зелений Гай.

Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш

під білим покривом несправджених надій,

кришталі сліз над ним порозсипаєш,

убрані в іскри любих, марних мрій.

І буде спати щастя, мов царівна,

що на скляній горі знайшла труну,

життя ж твоє, мов нитка, довга, рівна,

протягнеться кудись удалину.

І часто ти безсонними ночами

до любої труни шукатимеш стежок

і сльози литимеш старечими очами,-

від них сріблом горітиме сніжок.

Коли ж, утомлена блуканням одиноким,

на сніговій постелі ляжеш ти,

щоб більш не встати, перед сном глибоким

останню мрію вгледиш:

Ось іти

зібрався лицар молодий в дорогу,

на гору ту скляну, де щастя спить,

в душі несе і віру, і тривогу,

пустеля перед ним, як жар, горить.

Він без дороги йде все цілиною,

з усмішкою твої стежки мина,

і бачиш ти, що він вже під горою,

де спить твоя царівна чарівна.

Він на горі єдиним поцілунком

розбив труну і щастя оживив,

отим єдиним, легким подарунком

навік царівну горду покорив,

І взяв її на руки, мов дитину,

і весело у замок свій поніс,

за ними йшла весна, і всю долину

покрив квіток весняних цілий ліс.

Квітки цвітуть, і золотом багряним,

немов огнем, долина пойнялась,

співає щастя над своїм коханим,

і ні одна сльоза не пролилась.

А ти лежиш, і тіло одиноке

смертельний сон і холод обійма,

і мрія та про щастя яснооке

іде в туман, мов загадка німа…

27.06.

Осінній плач, осінній спів

посеред літа золотого

непереможно забринів

із серця мо́го.

Ох, то ж за те, що восени,

сумного, млистого поранку,

я раз невчасно завела

собі веснянку.

30.06.1902.

Діти, діти мої, чи я ж вас навіки втеряла?

За що покарана я? За те, що так гордо впевнялась

на дітей моїх любих, на їх чарівную красу

і на славний мій рід, що я з Прометея походжу?

Що ж, богине страшна, хіба діти мої, що ти вбила,

не найкращі були серед людських і божих дітей?

Вбити їх ти могла, а сплямити красу не здолала,

і, хоч у горе закована, все ж я дочка Прометея

і милосердя для себе не буду я в тебе благати!

Хоч би й хтіла тепер ти мені милосердя подати,

вже б не змогла, бо скінчилася влада твоя надо мною.

Ось я стою, мармурова, в камінних кайданах,

тільки очі мої ллють потоки палющії сліз.

Сліз моїх зупинити не можеш ти, люта богине,

бо й прометеївська гордість безсила була проти них.

…Діти, діти мої! Мов живими я бачу усіх вас,

тільки постаті ваші в сльозах, мов проміння тремтять…

Ти, найстарша моя, в білих шатах, велична і пишна,

наче постать богині, була ти подібна до мене,

тільки тепера ніхто б не пізнав, що я мати твоя.

Мармур оцей не такою мене одягає тепера,

як була я тоді, коли поруч з тобою стояла.

Люба сестричка твоя, голубка, моя жалібниця,

гірко б заплакала, вгледівши бідну матусю,

впала б до третьої доні моєї у рідні обійми,

тая ж одважна була, і розсудлива, й тихо-завзята,

завжди готова усіх захистити одним своїм серцем,

тим-то до неї горнулись мої всі малятка,

сльози свої їй несли, вона ж дарувала їм усміх.

Любі мої! Ви і в горі, і в радощах