Читати книгу - "Лірникові думи, Руданський"

Як-то його рідна ненька

Думала згубити;

Як він смерті відкупився

Від рідної мами;

Як потому став він жити

Чужими літами.

Розказав він все Давиду.

Давид розридався:

«Слава богу, Соломоне,

Що хоть ти остався!

Я старий; уже не можу,

Будеш помагати,

А як смерть пошле мні господь,

Будеш царювати!»

XІX

І почули зараз люде,

Да і світ дочувся,

Що Соломон - у Давида,

Що він повернувся.

І зібрались до Давида

Царі і цариці,

Мужі, хлопці і дівчата,

Й гарні молодиці.

Давид видав баль на диво,

Гості їли, пили,

Напослідок Соломона

Видіти просили.

І явився син Давидів,

Лиш не в кармазині:

В простих чоботях пасових,

В простії свитині.

І говорить: «Добрі люде!

З розумом судіте:

Як що шиєте, то перше

Гудза зав'яжіте!»

Тілько всього було й мови,

Всякий розважає,

Як, куди і против чого

Соломон стріляє.

Розважали і гадали,

Сили не добились,

Поклонилися Давиду,

Сину поклонились.

І поїхали додому,

Стали розважати:

Що б то було, як він каже,

«Гудза зав'язати»?

XX

Якось живо після балю

Цар Давид скончався,

І Соломон сів на троні,

І коронувався.

Сів на троні й зачинає

Думоньку гадати:

Як би небо розгадати,

Море згрунтувати.

Соломону треба було

Тілько захотіти.

Захотів лиш,- і на крузі

В небо став летіти.

І летів він, і чи довго -

Бог то святий знає.

Наостаток аж під самі

Хмари підлітає.

В хмаpax густо, круг оперся

Нічого діяти!

І зачав він помаленьку

Хмари розгортати.

Розгортає чорні хмари,

Круг свій підіймає,

Аж по самій середині

Голуба стрічає.

«Здоров, мудрий Соломоне!

Де ж ти так спішишся?

Не ізміряєш ти неба,

Даром не трудися.

Може ще як ти на милю

Хмарою проб'єшся.

Но як дальше йти захочеш,

Там і останешся.

Повертайся ж ти додому

Та пантруй усюди:

Під тобою синє поле

І п'ятно лиш буде.

І п'ятно - то земля наша,

Синє поле - море! ..»

І вернувся він із неба,

Мале йому горе.

XXI

«Га, не міряв же я неба,-

Став він промовляти,-

Ану, стану ланцюгами

Море грунтувати!»

Ізробив він шкляну хату,

Ланцюги чіпляє

І із нею кораблями

В море виїжджає.

І на самій середині

Увійшов до хати,

І казав себе помалу

В море опускати.

І от в море щораз глибше

Соломон спускався,

І що море в собі має-

Все то роздивлявся.

Опускався ... ба вже й мало

Ланцюга бог має,

Аж тут рак до него лізе

І його вітає:-

«Здоров, царю Соломоне!

З моря підіймайся:

Дно побачити морськеє

Ти не сподівайся.

Двадцять літ жию я в морі

І донизу йду я,

Но дна моря не дістати,

Поки не умру я.

Може, ти і дна достанеш,

Як ланцюг урветься,

Но вже світу повидати

Більше не прийдеться!.»

І не зміряв він і моря,

Як не зміряв неба,

І пізнав він, що тих річів

Міряти не треба.

XXII

Но не так-то швидко, люде,

Теє все робилось,

Як писалось на папері,

Як нам говорилось.

Соломон прийшов до себе

Да і нагадався,

Що йому на світі жити

Тілько рік остався.

А тут він іще давненько

Мав то на предміті,

Що безсмертна гора їдна

Єсть на білім світі.

Що до неї лиш достатись -

Вічне можна жити.

Давай туди доставатись -

Нічого робити!

Узяв хліба, узяв солі,

Помолився богу.

Вийшов тихо із палацу

І пішов в дорогу.

І іде він, а бог з неба

Тілько поглядає:

«Соломоне. Соломоне! -

Стиха промовляє,-

Хоть крутися, не вертися,

Нічого діяти:

Видно діло, годі жити,

Треба умирати.

Хоть крутися, не вертися,

Смерть перед тобою,

Ти якраз зійдешся з нею

Під горою тою».

XXIІІ

Де стоїть гора безсмертна -

Колись люде знали,

Лиш тепер - нещастя наше -

Всі позабували.

На горі тій жили люде

І не умирали.

Били камінь під горою,

Хмари будували.

І явився до них господь,

Каже все лишити і,

як тілько можна скоро,

Домовину збити.

Каже збити домовину

Да і гріб копати:

«Скоро син сюда Давидів

Прийде умирати!»

І пішли всі, дошки пилять,

Тешуть і рубають,

Незабавом під скалою

Й яму начинають.

Аж приходить син Давидів,

Сумно поглядає:

«Що то, люде, з того буде?» -

Він людей питає.

«Єсть на світі цар премудрий,-

Став їден казати. -

Він зоветься Соломоном

І іде вмирати.

І ми робим домовину,

Да і гріб копаєм,

А який він, коли прийде,-

Ми й самі не знаєм!»

XXІV

От тобі й гора безсмертна!

Думав вічне жити,

Аж приходиться на нії

Голову зложити.

Що Ж робити? ЯК зложити,

Не буду втікати!

Мудрий вміє в світі жити,

Вміє і вмирати.

«А чи маєте ви міру?» -

Соломон питає.

«А бог її святий має»,-

Хтось відповідає.

«Соломон із мене ростом,-

Беріть з мене міру!»

І узяли з него міру

На чистую віру.

Зняли міру і по нїї

Домовину збили,

А по тії домовині

Й яму припустили.

Припустили і скінчили,

«Почекайте, люде!

Ану, ваша домовина

Чи до міри буде?»

«Ану, справдії - кажуть люде,-

Ляж у домовину.

Чи якраз вона пристане

Давидову сину?»

І пристала домовина,