Читати книгу - "Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький"

- Але, князю, змiнити дiла вже не можна. Новi порядки настали на Українi, - сказав Виговський.

- Новi, але для нас дуже недогоднi. Погане дiло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! - аж крикнув князь i, схопившись з мiсця, почав ходити по свiтлицi.

- Князю, сядь! Не ходи! - промовила Любецька до чоловi ка.

- За Польщi нам було добре, - говорив князь, трохи не бiгаючи по свiтлицi, - народ робив на нас панщину, платив нам податi як державцям, як давнiм князям. Ми мали землi й лiсiв, скiльки хотiли. А тепер що? Хлопи здебiльшого пiшли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю двоє сiл на Полiссi, а з їх тепер користi, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидiв я дома i не тiкав в Польщу, а мої хлопи десь розбiглись на степи, а тi, що зiстались, не послухають, позабирали собi клаптi моєї землi, хапають в мене пiд носом, орють i сiють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в свої маєтностi, бо хлопи бунтуються проти їх, виганяють з сiл. От i я, хоч i князь, i грецької вiри, а зубожiв зусiм. Не маю за вiщо полагодити свiй палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на менi аж свiтиться.

- Князю! сядь-бо та сиди! Не бiгай так швидко! - крикнула Любецька. - Будеш потiм стогнати цiлу нiч... В князя слабiсть в ногах, йому не можна так швидко ходити, а вiн таки ходить, - тихо промовила Любецька до Виговського.

Виговський глянув на старе убрання на князевi. Врiвнi з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем.

- Але що ж, князю, маємо робити, коли дiло вже сталося? Польща догоджала шляхтi, але пригноблювала козакiв. От через це й все лихо скоїлось, - несмiливо обiзвався Виговський.

- Нащо нам козаки? Не люблю я через це козакiв! - прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, - поганi вони люди, бо накоїли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! - вже не говорив, а репетував князь i швендяв по свiтлицi так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви.

- Князю! сядь, бо цiлу нiч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобi судомити ноги. Ой Господи!

- Княгине! сиди собi, коли тобi незавiзно, а до мене не чiпляйся! - одповiв з криком Любецький.

- Та годi вже, годi! Тiльки дурно себе тривожиш! - обiзвалась княгиня i почала тихо розмовляти з Павловською.

Павловська трохи не на вухо сказала княгинi, що Виговський сватає Олесю Стеткевичiвну. Княгиня замовкла, надулась, неначе розсердилась на свою родичку.

Князь пересердився, вгамувався й сiв; вiн втомився од гнiву й бiгання i важко одсапував. Виговський задумав тепер приступити до дiла, хоч примiчав, що князь неласкаве подивиться на його сватання.

- Я оце прийшов до вашої княжої милостi по великому дiлу задля мене. Я думаю сватати панну Стеткевичiвну, вашу родичку. Вона ласкава до мене i дала вже менi слово. Але вона сирота, а ваша милiсть доводитесь їй родичем. Чи згодитесь ви з княгинею видати за мене вашу небогу? - промовив смiливо Виговський.

Князь швидко пiдвiв голову, аж кинувся, неначе хто кинув на його стрiлою i влучив в груди.

- Ти хочеш женитись з Оленою Стеткевичiвною?

- Хочу, i хочу знати думки вашої милостi про це велике задля мене дiло.

-Гм... гм... Не радив би я Олесi виходити замiж за козака. Я не люблю козакiв! - знов, спахнувши, промовив князь. - Не буде од мене на це згоди. Одначе... одначе... Олена має ближчих родичiв i опiкунiв. Прошу, питайте в їх!

- Але, князю, коли буде ласка вашої милостi й згода, то все-таки й ваша милiсть допомiг би менi в цьому дiлi. I ви, княгине, допомогли б менi, i вас прошу про це дiло!

Княгиня перестала розмовляти з Павловською i надулась. Вона й не глянула на Виговського, а тiльки поглядала на князя, неначе говорила: "I як вiн насмiлився сватати родичку князiв i сенаторiв, цей козак з убогих шляхтичiв з села Вигова?" Князь мовчав i тiльки крутив свої довгi сивi вуси. Усi замовкли. В свiтлицi стало тихо. Всiм було нiяково. Князь не мав охоти говорити й мовчав, неначе був дуже зобиджений.

В той час дверi помалесеньку заскрипiли i далека княгинина родичка з маленькою головкою внесла кубки i здорову пляшку старого меду. Князь мовчки поставив кубки на стiл, мовчки налив їх медом, випив сам i подав кубок Виговському й Павловськiй. Всi пили мед i мовчали. Княгиня була нiби сердита: гнiв свiтився в її очах. Вона дуже не любила козакiв, бо була католичка.

Випивши кубок, Виговський встав i почав прощатись. Встала й Павловська, невесела й задумана. Князь i княгиня розпрощались неласкаво, неначе виганяли з свого дому Виговського.

- Погана справа для мене в цих князiв! - промовив Виговський до Павловської, вийшовши з дому, - неласкавi до мене цi князi.

- Їдь, пане Йване Остаповичу, в Мокрани до Олесиного опiкуна, поговори з ним. Може, з ним буде тобi лiпша справа.

Павловська з Виговським вернулись додому i ввiйшли в свiтлицю. Олеся сидiла на канапi, пiдперши щоку долонею, i дуже задумалась. Вона сiла в такiй позi, як тiтка з Виговським вийшли з дому, i сидiла непорушне, доки вони вернулись. Олеся передпочувала, що скажуть князь Любецький i княгиня, бо знала, як вони ненавидять гетьмана Богдана i козакiв. Багато дум передумала вона, сидячи в тихiй свiтлицi. Вона щиро полюбила Виговського, але догадувалась, що матиме багато клопоту, доки допровадиться дiло до кiнця.

- Нi з чим вернулись? - тихо спитала Олеся в тiтки.

- Нi з чим! - сказала сумно тiтка. - Як заговорив Iван Остапович, що хоче тебе сватати, князь i княгиня понадимались i говорити з нами не схотiли. Князь набундючився, як iндик, бiгає по свiтлицi та тiльки: бу-лу, бу-лу, гу-лу! Мовчки випили