Читати книгу - "Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані, Мартін Макдонах"

МОРІН: О, здоров був, Рею.

РЕЙ (ще за дверима): Здрастуйте, тітко...

МОРІН: Заходь.

РЕЙ: Я вас бачив, як ви йшли по дорозі.

Рей заходить, зачиняє за собою двері. Морін іде на кухню й заварює собі чай.

РЕЙ: Я не думав, що ви так рано вернетеся. Ви не захотіли йти на прийом, чи поминки, чи як там воно називається? Ну, на оте, що в ресторанчику «Рорі»?

МОРІН: Ні. Я потрачу час на приємніші справи.

РЕЙ: Так, так. А ваші сестри пішли?

МОРІН: Пішли, еге ж.

РЕЙ: Ясно. А після того прийдуть сюди?

МОРІН: Прямо додому підуть. Начебто так вони казали.

РЕЙ: О, так. Їм же сюди далеко добиратися. Дуже далеко. (Пауза.) Усе пройшло добре, правда?

МОРІН: Добре пройшло.

РЕЙ: Хоч і дощ.

МОРІН: Хоч і дощ...

РЕЙ: Поганий день для похорону.

МОРІН: Поганий. Якби ми її поховали місяць тому, то хоч би останні теплі дні застала. Якби ж не те падлюче слідство. Усе одно ж нічого не довели.

РЕЙ: Мабуть, радієте, що все вже позаду.

МОРІН: Дуже радію.

РЕЙ: Така в них робота. (Пауза.) Хоч я й не любитель довбаної поліції. Вони мені два пальці на нозі поламали ні за що ні про що, коли я був у дупу п’яний і трохи буянив.

МОРІН: Поліція тобі пальці на ногах поламала?

РЕЙ: Поламала.

МОРІН: О, Том Генлон казав, що то ти вгатив у двері босою ногою.

РЕЙ: Він таке казав? І ви, мабуть, повірили лягавому, а не мені. Оце так посадили «Бірмінгемську шістку»[13].

МОРІН: Ой, Рею, не рівняй свої пальці з «Бірмінгемською шісткою».

РЕЙ: Підхід один і той самий. (Пауза.) Що я говорив до цього?

МОРІН: Якусь дурню.

РЕЙ: Якусь дурню? Ні. Я питав про похорон вашої мами.

МОРІН: Я ж так і кажу.

Пауза.

РЕЙ: Велике було збіговисько?

МОРІН: Мої сестри, причому одна з чоловіком — і більше нікого, крім Меріджоні Раферті та отця Волша — Велша — який читав молитви.

РЕЙ: Отець Велш якось був ударив Мартіна Генлона по голові — просто так, без причини. (Пауза.) Ви телевізор не дивитесь?

МОРІН: Не дивлюсь. Там тільки австралійське лайно крутять.

РЕЙ (трохи збентежений): А я австралійські серіали люблю. Хто хоче дивитися по телевізору Ірландію?

МОРІН: Я хочу.

РЕЙ: То подивіться у вікно й побачите Ірландію. І вона вам скоро остогидне. «Он іде теля». (Пауза.) Мені вже остогидла. Причому давно. (Пауза.) Думаю податися в Лондон. Сильно думаю. На заробітки. Як усі тепер їздять. Чи, може, в Манчестер. Кажуть, у Манчестері більше наркоти.

МОРІН: Не зв’язуйся з наркотиками, Рею. Вони жахливо небезпечні.

РЕЙ: Жахливо небезпечні? Наркотики?

МОРІН: Ти добре знаєш, що так.

РЕЙ: Може, й небезпечні. Може. Та є багато всього іншого небезпечного, що нас убиває. Може, навіть, швидше.

МОРІН (насторожено): Чого саме, наприклад?

РЕЙ (пауза; знизує плечима): Оце довбане село, наприклад.

МОРІН (пауза; сумно): Це правда.

РЕЙ: Сімдесят років тут мучитись. Ні, я сімдесят років не подужаю. Так прямо й кажу. Нізащо. (Пауза.) Скільки було вашій матері, коли вона вмерла?

МОРІН: Сімдесят. Рівно.

РЕЙ: Вона добре пожила. (Пауза.) Чи пожила собі та й усе. (Принюхується.) Що це у вас горить?

МОРІН: Це я палю вівсянку й «Комплен».

РЕЙ: Навіщо?

МОРІН: Бо я не їм вівсянки й «Комплену». Вони мені нагадували про матір. Я провела чистку.

РЕЙ: Тільки добро перевели.

МОРІН: Забула в тебе спитати.

РЕЙ: Краще б мені віддали.

МОРІН (тихо): Забула в тебе спитати.

РЕЙ: Вівсянки жаль. Я люблю вівсянку. А «Комплен» я не брав би. Я не п’ю «Комплену». Хай би його й не було.

МОРІН: Є ще трохи «Кімберлі» в пачці, я і його збиралася спалити. Якщо любиш таке печиво — бери.

РЕЙ: Я візьму «Кімберлі». Я люблю «Кімберлі».

МОРІН: Не сумніваюся.

Рей їсть кілька штук «Кімберлі».

РЕЙ: Трохи несвіже, правда? (Жує.) З цим «Кімберлі» важко сказати. (Пауза.) Думаю, «Кімберлі» — це моє улюблене печиво. Воно або «Джафа кейк»[14]. (Пауза.) Або «Веґон Вілс»[15]. (Пауза.) Хоч хто його зна, чи можна сказати, що «Веґон Вілс» — печиво. Це, скоріше, такий батончик.

МОРІН (перебиває): Рею, у мене багато роботи. Ти прийшов з якоїсь причини, чи побазікати про печиво?

РЕЙ: А, так, справді. Я одержав од Пато листа і він просив мене до вас зайти.

Морін сідає в крісло-гойдалку й слухає з гострою цікавістю.

МОРІН: Прийшов лист? І що Пато пише?

РЕЙ: Пише, що довідався про смерть вашої матері і шле свої співчуття.

МОРІН: Так, так, так. А ще що?

РЕЙ: Це найголовніше. Це він просив передати.

МОРІН: І ніяких строків чи деталей?

РЕЙ: Строків чи деталей? Ні...

МОРІН: Можливо...

РЕЙ: Га?

МОРІН: Га?

РЕЙ: Га? О, ще він пише, що йому дуже жаль, що не зустрівся з вами в день від’їзду, він дуже хотів попрощатися. Але якщо ви так захотіли, то хай так і буде. Хоч, по-моєму, то було негарно.

МОРІН (встає, збентежена): Я ж бачила його в день від’їзду. На станції.

РЕЙ: На якій станції? Пато поїхав на таксі. Про що ви говорите?

МОРІН (сідає): Я вже й не знаю.

РЕЙ: Пато поїхав на таксі й переживав, що з вами не попрощався, хоч я не знаю, чого це йому захотілося прощатися. (Пауза.) Скажу вам, Морін, тільки не ображайтеся, що у вашому домі після смерті матері перестало так смердіти, як раніше. Тепер тут нормально.

МОРІН: Може, це й на краще? Я собі думаю, що бачила його у вечір від’їзду. Поїзд, що відходить від платформи...

Він дивиться на неї, як на божевільну.

РЕЙ: Так, так. (Мимрить, з сарказмом.) Ви відпочиньте. (Пауза.) О, ви знаєте ту дівчину, е... Долорес Гулі чи Гілі? Була серед янкі, коли вони приїжджали.

МОРІН: Ім’я таке чула.

РЕЙ: Вона була на дядькових проводах, танцювала з моїм братом трохи раніше. Пам’ятаєте?

МОРІН: Танцювала з ним? Чіплялася на нього, так буде точніше. Як дешева хвойда.

РЕЙ: Я про це не знаю.

МОРІН: Як дешева лярва. І де вони таку знайшли?

РЕЙ: А мені вона сподобалася. Такі великі карі очі. О, так. Як у тієї дівки, що в серіалі «Боско»[16]. Хоч це я думаю, що в дівки з