Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

Я здивований, адже жінка з архіву навряд чи стала б йому телефонувати й розказувати, що якийсь тип порпається у справі майже десятирічної давнини.

Корман знав про мій візит іще до того, як я сюди зайшов. Мабуть, навіть до того, як я вирішив сюди зайти. І це не дає мені спокою.

Розділ 12. Спільники

Корман ставить переді мною пляшку води, кидає на довгий стіл стос папок і сідає навпроти. За скляною стіною поліціянти у формі й цивільному займаються своїми справами, розмовляють по телефону, набирають щось на комп’ютерах, доки штатні працівники походжають від кабінки до кабінки, доставляючи повідомлення й ліниво заводячи пустопорожні балачки. Приберіть уніформу, і матимете звичайнісінький офіс із підвищеною концентрацією вусів і м’язистих рук.

— Випадок у Монтані. Я про нього читав. Схоже, справжнє пекло, — каже Корман.

— Так, — сухо відповідаю я.

— Що вам відомо про Вільяма Бострома? — питає він, готуючись розповісти те, чого я не знаю.

— Нещасний батько, вдівець і бухгалтер. Приємний чолов’яга.

— Так, Вільям такий. Більшість із них такі.

— Із них?

— Вільям не розповідав вам про свого найбільшого клієнта?

— Про роботу ми не говорили, — відповідаю я.

— Його найбільший клієнт — чоловік на ім’я Джастіс Метіс. Тримає десяток пралень по Лос-Анджелесу, три точки обміну чеків і кілька центрів продажу вживаних автомобілів.

— Схоже, успішний бізнесмен, — відповідаю я, не заводячи розмови про те, що один бухгалтер би з цим усім не дав ради.

— О, так. Але колись Джастіс був відомий під іншим ім’ям. Його називали Вбивчий Майстер. Він керував гілкою «Моторошних»[6], що називалась «Дев’яносто дев’ять». Рівно стільки членів конкурентної банди вони нібито вбили, коли ватажків «Моторошних» і «Кривавих» запроторили до в’язниці й почалася боротьба за контроль над вулицями.

— Найсмішніше те, що хоч Джастіс і виріс неподалік, родом він зовсім не звідси. Його батько був юристом. Він навчався в Університеті Південної Каліфорнії, грав за університетську команду і був трохи розумнішим за більшість тих клоунів. Він умів поводитись по-вуличному, а думати як бізнесмен.

Замість давати гроші друзякам-головорізам, він підшукав трохи освіченішу компанію, хлопців без кримінального минулого, і вклав через них гроші у нерухомість і бізнес — абсолютно не привертаючи уваги.

— До чого ви хилите? — питаю я.

— Вільям — шахрай, який працює на іншого шахрая. На небезпечну людину, на вбивцю.

— То чому його не заарештують?

Тепер стає трохи зрозуміліше, навіщо Бострому замкнений кабінет і запечатані шафки. І все ж…

— Ну, це не мій відділ. Такі речі потребують часу.

Підозрюю, причиною нашої розмови стало те, що за Вільямом стежать і хтось накопав інформації про його білого немісцевого гостя.

— Усе це… неприємно, та насправді мені байдуже, чим він заробляє на життя і на кого працює. Я приїхав допомогти дізнатися, що сталося з його сином.

— Так.

Корман дістає зі стосу паперів конверт і підсовує до мене.

Востаннє, коли коп так робив, у конверті лежали знімки тіла.

— Хто жертва? — питаю я, не торкаючись конверта.

Корман киває, злегка всміхнувшись.

— Не вперше маєте справу з поліцією. Це дружина Вільяма. Він розповідав, як вона померла?

Чекає, доки я відповім або ж відкрию конверт.

Я намагаюся бути поміркованим, та з моєю допитливістю шансів, що конверт так і лишиться лежати на столі, просто немає. Я виймаю фотографію і одразу ж про це шкодую. Знімок молодої чорношкірої жінки, яка лежить на боці в калюжі крові, з кульовими отворами в голові й тулубі.

— Це сталося за рік до зникнення Крістофера. Знімок було зроблено в підсобці лінвудської клінінгової компанії, яка насправді слугувала бухгалтерією. Газети охрестили цей випадок пограбуванням конкурентної банди.

— А ви що думаєте? — питаю я, клюнувши на приманку.

— Бухгалтерія точно належала Джастісу. Проте, за однією з наших теорій, саме він і замовив напад, унаслідок якого було вбито трьох людей.

— Але навіщо?

— Бо вони крали його гроші.

— Дружина Вільяма обкрадала найбільшого чоловікового клієнта?

— Бренда. Її звали Бренда. І — так. Ми підозрюємо, що Вільям також може бути до цього причетним.

Я намагаюсь обміркувати цю ницу теорію.

— Але ж ви кажете, Вільям досі на нього працює.

— Ага. І розуміє, що на цьому фото міг бути він. Він облажався й отримав по заслузі. Як він досі може працювати на Джастіса? Страх? Можливо. Може, в нього в голові не вміщалося, що саме його бос замовив убивство. Трясця, може, у Вільяма з Брендою були складні стосунки. Вони обоє тоді висіли на наркоті й трахалися наліво-направо. Може, він сам і натиснув на гачок.

Корман стежить за моєю реакцією.

У мене в голові не вкладається, що чоловік, якому я допомагав, — холоднокровний убивця. Корман розкрив мені чимало інформації, та нічого зі сказаного не пов’язано з метою мого візиту до Лос-Анджелеса.

— Хай там як, але хлопчик зник. Гадаєте, він також крав у Джастіса? — питаю я саркастично.

— Гадаю, у малого були відбиті на всю голову батьки, через яких він і зник.

Не знаю, що й робити з думкою про можливу причетність Вільяма до вбивства дружини. Сумніваюся, що він і далі працював би на Джастіса, якби вважав, що той убив його сина. У спокійному бухгалтері ховається чоловік, який ледве стримує гнів. Упевнений — якби хтось відібрав найважливіше в його житті, він би це просто так не лишив.

— У вас є діти? — питає Корман.

— Ні.

Досі ніяково говорити на цю тему.

— Ну, ви, певно, можете припустити, що якби хтось скривдив ваше дитя, заради помсти ви б зробили все. Є лише одне «але»: відчуття провини. Якби ви розуміли, що самі в усьому винні, ви б гаяли час, бігаючи за власним хвостом, а провина пожирала б вас ізсередини. Вільям шукає пояснення всюди, крім одного місця, де шукати не хоче: у власних діях.

— Ви хочете сказати, що до цього причетні банди? — питаю я.

Корман киває.

— Це найімовірніша теорія.

— У такому разі дайте мені відповідь на одне запитання…

— Слухаю вас.

— Що, на хрін, сталося з Крістофером? Просто приплівши до справи наркозлочинність чи банди, ви її не розплутаєте. Факти лишаються фактами. Дитину викрали, і ми не знаємо хто.

Корман не реагує. Лиш підсовує стос папок сантиметрів із двадцять заввишки.

— Обирайте будь-яку.

Він висмикує випадкову папку і дістає поліційне фото молодика неприємної зовнішності з витатуйованою гранатою на обличчі.

— Як щодо Малого Дінала? На його рахунку принаймні три трупи, про які нам відомо. Крім того, він причетний щонайменше до десятка збройних нападів — звідси й аж до Лас-Вегаса.

Він дістає ще одну папку.

— Це Чімчі Парк. Милий хлопчина. Уб’є навіть вашу золоту рибку. А може, Джейсон Карвер? На одній вечірці він пристрелив двох десятиліток. Деякі з цих типів працюють на Джастіса. Інші — найманці. Убити Крістофера міг будь-хто з них.

— А тіло?

— Можливо, лежить на дні бочки з нафтою десь у Бейкерсфілді або попеліє у печі однієї з Джастісових автомайстерень. Є ймовірність, що від хлопчика не лишилося й атома. А може, Джастіс узагалі ні до чого. У нього чимало ворогів, які без вагань ударили б по найближчому оточенню. Я веду до того, що…

Я не даю йому договорити.

— Ви готові ховатися за тисячею відмазок, а насправді вам начхати. Все зрозуміло. Для вас справа закрита, дарма що не за документами. І нікого не покарано.

Я підсовую папки