Читати книгу - "Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пізніше, як батько пішов на емеритуру[1], він приходив до нас щодня. Докладніше, щовечора. І моє життя щодня починалося й кінчалося вечором. Від вечора до вечора наче в якомусь сні, в безнастанному напруженні нервів, аж до втрати почуття дійсності. Чи ж можна собі ще більше бажати від життя? Чи ж не смішно говорити тут про «нещасне кохання»?
Рівночасно я мусила в деяких справах зберігати цілковиту притомність ума: адже я мусила кожного дня подбати про те, щоб що-небудь своє «забути» взяти або батькове «забути» принести до кабінету, бо ж треба було мати якусь причину зайти туди під час його відвідин.
Кожного дня дожидала я його за занавіскою вікна моєї кімнати і за кожним разом так дуже хотілося вилетіти йому назустріч і сказати: «Дякую тобі, добрий, за щастя цього дня».
Але як же ж могла я йому так дякувати, коли ми, стрічаючись, навіть руки собі не подавали?
Батько пильно вважав на те, щоб ми і на хвилину не залишались самі. Він догадувався. Адже ж він був суддею!
Може. А може, вибач мені, мамо, це слово, була це тільки посередня помста на тобі за твої, відмінні від його, погляди на кохання й подружжя?
І коли одного зимового вечора я ввійшла до батькового кабінету по книжку, яку я там «забула», батько своїм звичайним холодним тоном заявив мені, що др. Нагірний просить моєї руки. Батько хотів би почути мою думку. Я знала, що помста на твоїй дитині досягла вершка. Я, незважаючи на важність хвилини, могла подумати: «Скільки заплатив мій батько цій людині, щоби мати змогу бути наочним свідком законного (ти, певно, знаєш, це слово в нього священне) купна й продажу твоєї дитини». А я, мамо, не могла, як цього вимагала від мене моя жіноча честь, показати двері цьому чоловікові, бо я любила його!
Я сказала тільки «добре» й подала йому вперше у житті руку. Про час вінчання небагато можу сказати тобі; ми говорили одне одному «ви» й перебували постійно під опікою батька. Коли я після нашого вінчання опинилася перший раз сама зі своїм чоловіком у нашому новому мешканні, мене охопила така незрозуміла тривога, така безнадійна пустка, що найкраще була б я покинула все й втекла кудись світ за очі.
А все ж, мамо, чоловік той був моїм єдиним коханням поза тобою.
Потім я звикла до нього. Правда, це звучить дещо сумно, але воно звичайно так буває, мамо. Чому ж у мене мало б бути інакше? Дві чи три мої подруги, що знали давніше про моє безнадійне кохання, тепер, стрічаючись зі мною, раз у раз засипають мене галасливими побажаннями щастя, але я виразно відчуваю, що вони заздрять мені. А мені нема чого заздрити, мамо. Кажу це лише тобі. Я не така щаслива, як люди думають.
Богдан добрий. Добріший, ніж я сподівалася. Та люди, як мистецькі образи: інакше представляються здалека, інакше зблизька.
І те, мамо, що я не потребую більше дожидати його крадькома за занавісками вікна своєї кімнати, і те, що я можу тепер за кожним разом вибігати йому назустріч, і те, що тепер не потребую більше «забувати» книжки, щоб увійти до кімнати, де він перебуває, і те, що можу тепер досхочу держати його руку у своїй долоні — все це сповнює моє серце таким смутком, такою тугою за тими часами, за мною, за ним, за моїми мріями з тих часів, що я мимохіть не можу почуватися тепер щасливою.
Часом здається мені, що моє щастя, яке ще недавно так близько кружляло біля мене, тепер злякане відлетіло раз і назавжди.
І знаєш, мамо, коли почну роздумувати про ці справи, часто приходить мені тривожна думка до голови: якою буде з тобою зустріч?
Хто ти й яка ти, моя мамо? Ти, що у моїй уяві найліпша, найблагородніша з усіх матерів світу, яка ти зблизька?
Коли б ти знала, мамо, як дуже бажаю собі й з якою тривогою жду цієї зустрічі.
Напиши до мене, моя мамо. Я хочу пізнати тебе ще перед нашою зустріччю, бо у мене не стає відваги зустріти свою маму як незнайому.
Цілую твої руки.
Твоя донька Оксана.
1933
ЛЮБОВНА ПРИГОДА ОДНІЄЇ ДІВЧИНИ
Міра бачить уже здалека Аристида в товаристві сестри, високої, у білім капелюсі, пані, й не знає, що їй почати зі собою.
Певно, вона хотіла б залишитись тут, на цім самім місці й бачити їх зблизька, але це неможливо. Не може ж вона, така незачесана, боса, отак стояти й дивитись.
А до того вона не зовсім певна, чи привітається з нею.
Розуміється, якби вона була трохи старша, ну хоч на три, хоч на два роки, то тоді він мусив би навіть при сестрі привітатися з нею.
Вчора, наприклад, як Міра проходила коло їх вілли, він стояв, опертий на брамі, і всміхався до неї.
Чи це не значить вже, що вони знаються?
Колись знову вона верталась з поля, а він над'їхав колесом[2] саме попри неї і крикнув весело:
— Ще трохи, і був би я вас переїхав!
А вона, Міра, відповіла навіть:
— Нічого не шкодить!
Він на ті слова обернувся ще раз, засміявся і помчав далі.
Висока пані у білому капелюсі вже так близько, що Міра може без напруження зору розпізнати колір її кучерів.
— Темнявка,— думає розчаровано. Досі здавалось Мірі, що всі великі дами із столиці мусять мати ясні, щиро-золоті коси.
Міра бачить, як Аристид нахиляється до сестри, щось говорить їй до вуха і як та раптово повертає голову вбік — туди, де стоїть Міра.
Міра думає: «Тепер повинен він поздоровити мене, бо ще кілька кроків — і буде запізно». Але Аристид робить і тих кілька кроків і не здоровить. Тоді Міра, щоби закрити свій сором, обертається до них плечима й щодуху біжить вниз, у лози.
Так, так, вона не повинна була завдаватися в розмову із зовсім чужим хлопцем.
Міра чує за собою м'які, приспішені кроки й боїться подумати, щоб це могла бути правда.
Вона хоче приспішити крок, але серце у грудях так б'ється, що вона зовсім проти своєї волі звільнює хід.
— Панночко, панночко,— чує за собою задиханий голос.
Міра стає. Хоч би не хотіла, мусить стати, бо дальше ніяк не може йти.
— Чого ви
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде», після закриття браузера.