Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

Полишивши цей клопіт на неї, я спустився чорним ходом до студії, взяв скрипку, яка блищала свіжою каніфоллю, і став робити вправи Севчіка під миготливим світлом, що падало на мою музичну естраду. Я низько нахилявся в своєму домашньому халаті й невдоволено супився, слухаючи, як верещать і риплять проклятущі струни. О Господи, Ти, що даруєш нам і життя, і смерть! Пучки мої були зранені до крові, особливо сталевою струною «мі», ключиця боліла, а на щелепі проступила червона пляма, як ото буває від кропив’янки. А внутрішній голос незмовкно правив своєї: «Я хочу, хочу!»

Та незабаром над головою в мене залунав ще один голос. Можливо, моя музика вигнала Райсі з дому. Лілі та Спор, художник, напружено працювали, щоб закінчити портрет до мого дня народження. Тож Лілі поїхала, а Райсі, залишившись сама, вирішила гайнути в Данбері провідати шкільну подругу й не знайшла будинку, в якій та жила. Натомість вона, блукаючи глухими вулицями Данбері й проминаючи якусь припарковану машину, почула крики новонародженого немовляти – воно лежало на задньому сидінні старого «б’юїка» в коробці від черевиків. День був жахливо холодний, тому Райсі забрала підкидька з собою і сховала його у стінній шафі в своїй кімнаті. Коли двадцять першого грудня ми сіли снідати, я сказав: «Діти, сьогодні день зимового сонцестояння», – і в цю саму хвилину пролунав крик немовляти, що проник до їдальні димоходом і вихопився назовні крізь заслінку під буфетом. Я смикнув за грубий вовняний дашок свого мисливського кашкета, в якому – це трапляється досить часто – маю звичку сидіти за сніданком, і, щоб стримати подив, заговорив на іншу тему. А Лілі вже сміялася до мене значущим сміхом, не відкриваючи верхніх зубів, і її сніжно-біле обличчя трохи зарожевіло. Поглянувши на Райсі, я побачив, що в її очах з’явився вираз мовчазного щастя. У свої п’ятнадцять років ця дівчина вже дуже гарна, хоча від її краси звичайно віє апатичною байдужістю. Але тепер вона не здавалась апатичною; вся її увага була прикута до дитини. А що я не знав, де лежало мале і звідки воно взялося в домі, то був вражений, приголомшений і сказав, звертаючись до близнюків:

– Десь киця нявкає, чуєте?

Та вони мені не повірили. Спробуй-но їх ошукати! На кухонній плиті Райсі та Лілі стерилізували дитячі пляшечки. Я помітив казанок із пляшечками, коли повертався до підвалу, але не сказав нічого. Всю другу половину дня завдяки димоходам я чув, як попискує немовля, і пішов був прогулятися, та не міг знести видовища грудневої руїни мого прибитого морозом маєтку і колишнього свинячого царства. Я ще держав кілька льох, відзначених призами на виставках. Я ще не був готовий розлучитися з ними.

Маючи намір заграти на святвечір «Перше Різдво», я напружено вправлявся, коли Лілі спустилась до підвалу поговорити зі мною.

– Я нічого не хочу знати, – сказав я їй.

– Але ж, Юджіне…

– Я тобі доручив наглядати за нею! – закричав я. – Я тобі доручив, і ти винна…

– Юджіне, коли ти страждаєш, то страждаєш так, як не страждає ніхто в світі.

Тут вона вирішила всміхнутись, але, звичайно, не тому, що я страждав, а тому, що я страждав у такий чудернацький спосіб.

– Ніхто такого передбачити не може. Навіть сам Бог, – сказала вона.

– Коли вже ти заговорила про Бога, – мовив я, – то як він ставиться до того, що ти кожного Божого дня кидаєш дім напризволяще і їдеш позувати для свого портрета?

– О, я гадаю, ти можеш не соромитися за мене, – сказала Лілі.

Нагорі лежало немовля й попискувало з кожним своїм подихом, але не воно вже було темою нашої розмови. Лілі думає, ніби в мене забобон проти її суспільного походження, – а предки в неї німці й замасковані ірландці. Та дідько з ним, її походженням, такого забобону в мене не було. Мене непокоїло зовсім інше.

Ніхто вже не посідає в житті свого законного становища. Більшість людей мають відчуття, що вони займають місце, яке з повним правом належить комусь іншому. Таких осіб тепер можна зустріти скрізь.

«І хто доживе, поки Він (наділений правом) прибуде?»

«І хто встане, коли явиться Він (наділений правом)?»

Коли справді явиться наділений правом, ми всі встанемо й підемо геть радісно і з великою полегкістю в серці, ще й скажемо: «Привіт, друже! Усе це – твоє. Будинки й хліви – твої. Краса осені – твоя. Бери все, бери все, бери все!»

Можливо, Лілі якраз і воювала проти цієї несправедливості, і портрет мав стати для неї доказом того, що ми з нею належимо до наділених правом. Але ж моя фізіономія вже давно висить разом з усіма іншими. Мої родичі, всі в стоячих комірцях, усі з бакенбардами, і я замикаю ряд у формі національного гвардійця, тримаючи в руці гвинтівку з багнетом. І яка мені була користь від того, що я там висів? Тому я не міг поставитися серйозно до того вирішення нашої проблеми, яке запропонувала Лілі.

А тепер слухайте уважно. Я любив свого старшого брата Діка. Серед усіх нас він мав найяснішу голову, він здобув чудову репутацію на бойовищах першої світової війни, він видавався мені справжнім левом. І лише на мить у ньому проявилася схожість зі мною, і та мить стала для нього фатальною. Він був у звільненні й сидів біля прилавка грецької забігайлівки «Акрополь» – це було поблизу Платсбурга у штаті Нью-Йорк, – п’ючи з товаришем по чашці кави й пишучи листівку додому. Але його авторучка погано подавала чорнило, і він, лайнувшись, сказав товаришеві:

– Ану підійми її вгору й потримай.

Молодик так і зробив, а Дік дістав із кобури пістолета, прицілився і прострелив ручку. Нікого не поранило, проте галас зчинився неймовірний. Потім з’ясувалося, що куля, яка рознесла авторучку вдрузки, пробила також бак із кавою, і гарячий струмінь ударив через усю залу в шибку протилежного вікна. Грек зателефонував до поліції, і Дік, утікаючи, ввігнався машиною у стовпець на набережній. Після того вони з товаришем спробували перепливти через річку, і в товариша вистачило тями роздягтись, а Дік стрибнув у воду в кавалерійських чоботях, і вони