Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

Та нині один із різдвяних днів. Лілі стоїть на сходах, що ведуть до підвалу. І Париж, і Шартр, і Везель, і П’ятдесят сьома вулиця залишилися для нас далеко в минулому. В руках у мене скрипка, а під ногами – фатальний килим із Данбері. На моїх плечах – червоний халат. А на голові, звичайно ж, мисливський кашкет. Іноді мені здається, що тільки завдяки цьому кашкету моя голова держиться купи. Сірий грудневий вітер скочується з даху і, мов на фаготі, грає на розхитаних ринвах. Незважаючи на це свистіння й гуркіт, до мене долинають крики немовляти. А Лілі запитує:

– Ти чуєш?

– Я не чую анічогісінько. Ти ж бо знаєш, я глухуватий, – кажу я, і це правда.

– То ти не чуєш і скрипки?

– Скрипку, може, й чую, адже вона в мене біля самісінького вуха, – відповідаю я. – Поправ мене, якщо я помиляюсь, але, пригадую, колись ти сказала, що я – твій єдиний у цілому світі друг.

– Але ж…

– Я тебе однаково не зрозумію, – сказав я. – Іди геть.

О другій годині до нас прийшли гості; вони теж чули крики нагорі, але були надто виховані, щоб виявити цікавість. Бажаючи якось розрядити атмосферу, я запропонував:

– Чи не хочете спуститися в підвал і подивитись на мій тир?

Охочих постріляти не виявилось, і я, розлютившись, сам випустив з пістолета кілька обойм. Бабахкання довго відлунювало оглушливим гуркотом у наповнених гарячим повітрям димоходах. Незабаром гості попрощалися.

Пізніше, коли дитинча заснуло, Лілі запропонувала Райсі піти на ставок покататися на ковзанах. Я купив ковзани для всіх, а Райсі ще надто юна, і такі розваги її, безперечно, ваблять. Коли вони пішли – Лілі умисне надала мені цю нагоду, – я відклав скрипку і навшпиньки піднявся сходами до кімнати Райсі. А там тихенько відчинив дверці стінної шафи й побачив немовля – воно спало у валізі Райсі на сорочках та панчохах, бо вона ще не скінчила розпаковуватися. Дитя було кольорове і справило на мене поважне враження. Рученята були стиснуті в кулачки обабіч великої голівки. Воно було накрите волохатою пелюшкою, зробленою з турецького рушника. Коли я нахилився над ним у своєму червоному халаті й у «веллінгтонах», моє обличчя пашіло так, що аж голова засвербіла під мисливським кашкетом. Може, закрити валізу й віднести немовля представникам влади? Поки я роздивлявся це дитя скорботи, я почував себе, як фараон перед малим Мойсеєм. Зрештою, я обернувся, вийшов з дому і пішов прогулятися лісом. На ставку закоцюблі ковзанярки ганяли по лункій кризі. Зимове сонце вже заходило, і я подумав: «Діти є діти. Нехай благословить їх Бог».

Уночі в ліжку я сказав Лілі:

– Ну, тепер я готовий поговорити на цю тему.

– Я дуже рада, Юджіне. – За такий жест вона виставила мені високу оцінку й додала: – Це добре, що ти помалу вчишся сприймати реальність.

– Як ти сказала? – перепитав я. – Та я знаю про реальність у тисячу разів більше, ніж ти. Я з нею в чудових стосунках, і хай мене чорти візьмуть, якщо це не так.

Незабаром я зірвався на крик, і Райсі, чуючи, як я розходився, а може, й побачивши крізь двері, як я стою на ліжку в своїх жокейських трусах, вимахую кулаком і сиплю погрозами, мабуть, злякалася за своє немовля. Двадцять сьомого грудня вона втекла з ним із дому. Я не хотів мати справу з поліцією і зателефонував Бонзіні, приватному детективу, який уже кілька разів виконував мої доручення. Та не встиг він узятися до діла, як подзвонила директриса із школи-інтернату й повідомила, що Райсі повернулася й переховує дитину в загальній спальні.

– Їдь туди, – сказав я Лілі.

– Як же я поїду, Юджіне?

– Звідки мені знати, як ти поїдеш?

– Я не можу покинути близнюків, – сказала вона.

– Це відірве тебе від позування для портрета, чи не так? То знай же: ще трохи – і я спалю к бісу і будинок, і всі картини в ньому!

– Та не в тім річ, – мовила Лілі, затинаючись. Вона зблідла й почервоніла водночас. – Я вже звикла, що ти мене ні в чому не розумієш. Мені завжди хотілося, щоб ти навчився мене розуміти, але, думаю, людина мусить спробувати жити й тоді, коли її не розуміють. Можливо, це гріх – прагнути, щоб тебе розуміли.

Отже, в школу довелося їхати мені, і директриса сказала, що Райсі доведеться покинути інтернат, бо не так давно їй призначили випробувальний термін.

– Ми повинні подбати про психічну рівновагу решти учениць, – заявила директриса.

– Як ви можете таке казати?! – обурився я. – Ваші дівчата навчаться від моєї Райсі благородних почуттів, а це куди важливіше за врівноважену психіку. – Того дня я був п’яний як чіп. – У Райсі імпульсивна вдача. Вона належить до тих дівчат, які легко захоплюються. Може, тому, що вона вродилася мовчазною…

– Звідки в неї немовля?

– Вона сказала моїй дружині, що знайшла його в Данбері, у припаркованому автомобілі.

– Але тут вона говорить зовсім інше. Вона каже, що це її дитина.

– Ну, ви мене дивуєте! – обурився я. – Ви повинні дещо знати про такі речі. В неї лише торік почали наливатися груди. Райсі незаймана. Вона стократ цнотливіша за вас і за мене.

Довелося мені забрати дочку зі школи.

Я сказав їй:

– Райсі, нам доведеться віддати хлопчика. Тобі ще рано мати власну дитину. Рідна мати хоче малого назад. Вона змінила свою думку, моя люба дівчинко.

Нині я відчуваю, що скривдив дочку, розлучивши її з тим немовлям. Після того, як ми здали його в дитячий заклад у Данбері, Райсі впала в глибоку апатію.

– Ти ж розумієш, що ти – не мати тій дитині, – казав я.

Дівчина нічого не відповідала, навіть губами не ворушила.

В дорозі до Провіденса, що в штаті Род-Айленд, куди я повіз Райсі, щоб вона пожила в тітки, сестри