Читати книгу - "Московська воша, Симон Петлюра"

прокрався. Через те й присуд їхній здебільшого буває милостивий: «прінімая во вніманіє пролетарскоє проісхожденіє подсудімого» або «принадлежность к комуністіческой партії», його звичайно — милують. Бо у большевиків кругова порука і таке правило: свій свого не видавай! Не дурно старі люди кажуть: ворон ворону очей не виклює.

12. ДУРНЕ ГОСПОДАРЮВАННЯ — ПРОПАЩІ ГРОШІ

— Всі оті витрати, що роблять большевики на всесвітню революцію, то пропащі гроші. Так само пропадають марно і ті гроші, що витрачають вони на державні справи і на народне господарство, бо за яку б справу вони не брались, з того мало пуття буває. Большевики уміють ламати, нищити, догори ногами перевертати, а творити так, щоб користь народові була, на це вони нездатні. Через це і виходить, що з їхніх заходів одне горе для народа буває. Все хочуть вони силою робити. Деякий час народ тій силі кориться — своє думає. Та й не можна інакше, бо приміром, скажемо, закони большевицькі і про землю, і про фабрики негодящі.

Тому то й сталася дивна річ перш за все з землею.

Здавалося, що як настане «рабоче-крестьянская власть», то земельну справу вона зуміє полагодити так, що селяни будуть задоволені. А вийшло якраз навпаки: найбільше незадоволені большевиками іменно селяни. Бо землі у власність вони не получили, майже щороку большевики землю переділюють, так, що ніхто не знає, чи залишиться у нього на той рік те поле, яке він цього року обробляв. Одбираючи землю у куркулів, вони дають її «незаможникам», а ці, не маючи реманенту, часто тільки дивляться на неї, отож і виходить, що і старий господар її не обробляє, і новий до неї не береться. Податки ж на землю чи натурою, чи грішми такі великі, що їх і не сила платити. Кінець кінцем большевиків клянуть і господарі, чи як вони кажуть «куркулі» — заможні і «незаможники». А з другого боку, через всю оцю плутанину, що теж грошей великих коштує, площа посівів зменшилась і родить земля наша менше, як раніш.

Так саме із фабриками та заводами. Спочатку большевики повиганяли з них хазяїнів та передали робітничим комітетам. Потім, коли з цього нічого не вийшло, то пробували було назад повернути хазяїв, зробивши їх ніби управляющими. А потім, коли з цього один пшик получився, то вони за нове взялися: позаводили «трести» і передали їм всю заводську справу. Появились і «цукротрест», і «тютюнтрест», і «залізотрест» і всякі інші трести.

Всі вони грошей великих на себе вимагають, бо треба і контору велику тримати, і матеріал купувати, і ремонт робити, і робітникам платити, одне слово по-хазяйському всю справу провадити. А грошей мало і можна їх взяти тільки з каси большевицької, а там не хватає, бо ти уже знаєш, куди вони діваються. Кидаються на всі боки большевики, з трьох заводів один роблять, а два зачиняють, а потім на половині дороги кидають і не доводять до кінця. Через це вся промислова справа на Україні занепала: заводи та фабрики на половину тільки працюють, а як де, то й зовсім пусткою світять — шиби повибивані, машини поломані, одні тільки димарі стоять ще цілі та дим з них не куриться.

Таке хазяйнування довело до того, що наприклад:

Перше, вугольні шахти виробляють тільки четвертину того, що добувалося перед большевиками.

Друге, з цукроварень, що ними Україна на ввесь світ славилася, і половини не залишилося, бо на Правобережжі, за української влади, працювало їх 69, а в 1922 році тільки 25. Решту большевики попсували і до роботи зробили негодящими.

З металюрґійних заводів, що були на Україні, працює тепер тільки два, а решта — 13 стоїть без роботи.

І так, куди не глянь, у всіх галузях промисловости, скрізь руїна та пустка, хоч большевицькі газети і пишуть, що «совєтскоє строітельство» йде вперед та чудес доконує, що воно виробництво на фабриках та заводах аж до «довоєнної норми» підганяє.

А які це «чудеса» ми добре знаємо, бо те, що виробляється на трестированих чи соціялізірованих заводах, куди гірше ніж було раніше. Та не тільки гірше, а й дорожче, купувати його не по кишені звичайному чоловікові.

Як поїдеш до Києва або до Харкова, то побачиш по вікнах у крамницях всякого краму багато, навіть дорогі вина та шовкові панчохи світяться. Але все те купувати може «партієць», комісар. Нам все те заказано, бо ні за що. Замість вин по селах п’ють самогон, а замість панчох у личаки взуваються.

Щоб пособити горю, призначають большевики всякі комісії та доручають їм обслідити, через що воно, мовляв, з нашого хазяйнування нічого не виходить. На папері ніби все й добре, а на ділі нікуди не годиться. Працює така комісія кілька часу, вимагає на себе теж неабияких грошей, бо треба ж і членам заплатити, і знающим людям — «спецам», нові пляни видумує, як горю пособити, а потім виходить, що все те дурна праця була, бо вирішено все по-новому переінакшити.

Через те й виходить, що большевицьке хазяйнування точнісінько таке, як робота того Трохима (з байки Глібова): латав Трохим свою свиту, відтинаючи на латки шматки, з тієї ж таки свити, аж поки вона негодящою стала.

Отака Трохимова свита вийшла з усього хазяйнування большевиків на Україні, чи як вони кажуть «совітська господарча політика» на Вкраїні.

13. ДО ЧОГО ДОВОДИТЬ БОЛЬШЕВИЦЬКЕ ХАЗЯЙНУВАННЯ

— Багато прийшлося б про це говорити та тільки нема чого довго розводитися. А проте головне слід зазначити.

Перше. Сільське господарство, найголовніше джерело багатства України, занепадає. Багато землі облогами лежить, не зорана і не засіяна.

Друге. Живий реманент: коні, худоба теж зменшився в числі. Тепер на Україні і коней, і корів та волів, не кажучи вже про свиней та овець, стало вдвічі менше ніж було до большевиків.

Трете. Фабрики та заводи переполовинилися. Нових не будують, бо ні на що. А на старих машини з кожним роком псуються