Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

За кілька днів я навчився вибирати рід занять, тобто курс навчання, як той студент у Кембріджському університеті. Це вже був не стільки учень якогось класу, скільки слухач курсів початкової освіти.

А от щодо того, яке я справив враження, то наведу такий приклад. Працюючи з якоюсь групою над читанням, яке скоріше нагадувало мугикання, дядько не витримав і сказав мені, щоб я читав вказаний ним уривок. Вся світлиця затихла, а я почав читати, членуючи слова, наче диктор центрального радіо. А поставлений до дошки писати начитуване дядьком речення «НАПЕЧАТАВ» так швидко і чітко, що привів до оніміння всі чотири курси цього «університету».

Після уроків мене знову побили, що теж стало для мене «школою». Та то вже була школа мого життя.

Тим часом, в родині Виговських справи все погіршувались, як і в більшості родин. Якась прискіплива упередженість, недовіра з боку влади до своїх громадян тримала останніх в страху за своє сьогодення, за своє майбутнє. А виборюючи своє місце в суспільстві, ті ж товариші громадяни, мимоволі піддавались цій пошесті, набуваючи потроху негативних рис у спілкуванні, вчинках, поглядах, аж поки не сформувались натура, характер більш-менш типової людини радянського суспільства.

Ян Виговський був учителем і, як прийнято було тоді, мав проводити політику партії на своїй ділянці роботи, тобто в галузі народної освіти. Кожен чиновник–партієць ставив собі далеко не риторичне запитання: «А як же він її (політику) проводить, не бажаючи бути в лавах цієї партії?». Це викликало підозру, недовіру, упередженість. Чоловік середнього віку, з вищою освітою! Учитель, який має за своїм фахом бути на передніх лавах ідеологічного фронту і!!! не член ВКП(б). Це не нормально, тут щось є… Оце «є» знаходилось у кожного, і потягнулось…

Дружина у нього з розкуркулених, тобто із ворожого класу. А вказівка партії яка?

— «Куркуль» — класовий ворог і має бути знищений.

— А родичі його? Вони теж… Ні, така людина не може бути директором школи, завідувачем, вчителем старших класів, працювати у якомусь містечку, великому селі і… взагалі. На хутір його, в село, за 20 кілометрів від райцентру.

І ось переводять його поки що з місця на місце, з кожним разом все понижуючи та принижуючи.

Вже в час, коли я став учнем цього «безідейного» учителя, його серед навчальною року «кидають» ще далі від залізниці, в глухе село Осічок, а там, через півтора місяця, перекидають у село Теси. Добре пам’ятаю, як дядьо Ян, взимку рано-вранці, лаштував лижі і навпростець через поля діставався на роботу до школи, а вже пізно ввечері повертався додому.

Зрозумілим стало для нас усіх, що волочити за собою і утримувати такий кагал і надалі він не міг. Першою, кудись в Росію, поїхала зі своїми дітьми моя учителька тьотя Рита. Мама ж найняла кімнату у селі Вугли, за 5 кілометрів від райцентру. Моє кількатижневе навчання в Педосах закінчилось, і вже ранньою весною відвела мене мама у Вуглівську початкову школу[8].

Першого класу там взагалі не було, а був тільки 2‑й і 4‑й. А вже тут, походивши щось із місяць, я успішно закінчив в травні 1938 року 2‑й клас. Кажу «успішно» тому, що до нас в школу наприкінці травня приїхав інспектор шкіл. Прийшовши до учительки на урок, він якось відрізнив мене серед інших дітей (мабуть, по одежі) і, про щось перемовившись з учителькою, викликав мене до дошки. Продиктував речення, дав прочитати з книжки, записав декілька прикладів арифметики. Я впорався з цим без передиху, чим заслужив декілька підбадьорюючих слів. А після уроків, вже нові товариші добряче мене побили. Це вже ставало якимось ритуалом.

Переїзди з села до села, із хати до хати, стали для нас звичними і буденними. Справа в тому, що ми були сім’єю репресованого, а це було в ті часи таким тавром, яке ставило нас поза законом. Мама намагалась якось приховати, де знаходиться її чоловік. Наказувала і нам, щоб ми не проговорились. Придумувались різні варіанти пояснень про те, де наш батько: то він військовий і служить в Середній Азії, то він працює десь на далекому Сході тощо. Але люди якось взнавали (і досить швидко), де то наш батько насправді. І тоді доля нашого проживання в чергового хазяїна хати розв’язувалась по двох сюжетах. У першому хазяїн різко і категорично відказував нам у праві проживати у нього навіть ще кілька годин, у другому вибачившись перед квартиранткою, просив, щоб вона зважила на те, що у нього теж діти, і що вся їхня сім’я дуже ризикує, надавши нам стріху над головою. В цьому випадку, мама без зайвих слів збирала свій нехитрий скарб у якісь вузлики, обвішувала ними себе і мене, брала за ручку маленьку Янусю і ми «чвалали» до слідуючого села чи то хутора.

Свого часу я намагався полічити, скільки–то було тих чвалань в пошуках сякого–такого помешкання, де б можна було налагодити більш-менш сприятливі умови для проживання. Можу тільки стверджувати, що було тих «проживань» до півсотні. Так-так, до півсотні. Бо були такі випадки, коли ми перебували у когось із місцевих лише одну ніч. А на ранок власник оселі вже стояв у дверях, повідомляючи маму, що не може надалі здавати нам житло. В інших випадках, ми проживали на новому місці тиждень–два, або ж кілька місяців. Наші переміщення від села до села, проходили наче по колу, центром якого було містечко Хмільник. При цьому, таких концентричних кіл було вже декілька, і кожне село ніби наближало нас до цього районного центру, все зменшуючи радіус від містечка до нашого чергового поселення в одному з тих сіл чи хуторів. Врешті-решт, ми почали кружляти по найближчому до Хмільника колу, до якого належали села: Озіранка, Сидориха, Мазурівка, Порубинці, Вугринівка. В останніх двох нам довелося прожити цілих три роки.