Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

З остаточно заводненого світу, звідки я народжувалася, я розплющила очі — і знову виявила яскраве, сліпуче, відкрите світло, і тепер побачила зачинені двері шафи.

І я побачила половину тіла таргана, що визирало з дверей.

Випинаючись уперед, зведена увись каріатида.

Але жива каріатида.

Я вагалася, просто дивилася у німому подиві. Поступово я зрозуміла, що сталося: я недостатньо сильно штовхнула двері. Я напевне затисла таргана, що він не міг рухатися. Але лишився живий.

Живий, і він дивився на мене. Я швидко відвела очі через сильну відразу.

Отож, лишалося завдати остаточного удару. Ще одного удару? Я не дивилася на нього, але повторювала собі, що потрібен був ще один удар — повторювала повільно, немов кожне повторення мало на меті дати команду ударам мого серця, ударам, які були занадто всюдисущі, немов біль, від якого я не відчувала страждань.

Поки нарешті розчувши себе, нарешті маючи змогу виконувати власну волю, я високо підняла руку, немов усе моє тіло мало обвалитися на двері шафи разом із помахом моєї руки.

Але раптом я побачила писок таргана.

Він був переді мною, нарівні з моєю головою й очима. На мить я застигла з рукою, зведеною в повітря. Тоді поступово опустила її.

За мить до того, можливо, я була не в змозі побачити вираз на мордочці таргана.

Але бач, було запізно, на якусь частку секунди: я побачила. Моя рука, яка щойно опустилася, коли я зупинила її, аби не ударити, тепер знову повільно піднялася до живота: хоч я і не зрушила з місця, мій живіт втягнувся назад у тіло. У роті пересохло, я провела сухим язиком по шорстких губах.

То був безформний писок. Вуса стирчали, як антени, по обидва боки рота. Коричневий рот був добре розвинений. Тонкі довгі вуса рухалися повільно і беззвучно. Його гранчасті чорні очі дивилися навколо. Це був тарган, давній, немов скам’яніла риба. Це був тарган, давній, немов саламандра, немов химери, грифони і левіафани. Прадавній, мов легенда. Я подивилася на рот: це був справжній рот.

Я раніше ніколи не бачила рота таргана. Насправді я таки ніколи ще не бачила таргана. Мене лише відштовхувало його прадавнє, вічне існування... але я ніколи не опинялася віч-на-віч із тарганом, навіть подумки.

І ось я виявила, що, незважаючи на його компактний розмір, він складався із великої кількості коричневих лусочок, тонких, немов у цибулини, немов кожну можна було підчепити нігтем, та все ж під нею будуть ще і ще. Можливо, ті лусочки були крильцями, але тоді він, мабуть, мав велику кількість тонких нашарувань крилець, що врешті були затиснуті у це компактне тільце.

Він був рудуватий. І весь вкритий війками. Війки могли бути численними лапками. Його антени тепер перебували у стані спокою, немов сухий, запилений ворс.

У тарганів немає носа. Я подивилася на нього, на його рот і очі: він був схожий на мулатку на смертному одрі. Але очі були сяючі і чорні. Очі нареченої. Кожне око було схоже на таргана. Око з бахромою, темне, живе і запилене. І друге таке самісіньке. Два таргани, вбудовані у таргана, і кожне око відтворювало цілу істоту.

Кожне око відтворювало цілу істоту.

— Вибач, що перекладаю це на тебе, тримаючи тебе за руку, але я не хочу цього собі! Забирай ти цього таргана, я не хочу знати того, що побачила.

Так я і стояла, із роззявленим ротом, ображена, відступаючи — віч-на-віч із запиленою істотою, що дивилася на мене. Забирай те, що я побачила: адже те, що я побачила із таким болісним збентеженням, здивованим, невинним, те, що я бачила, було життям, яке дивилося на мене.

Як по-іншому назвати ту жахливу, сиру, первісну матерію і суху плазму, що була там, коли я стискалася всередині себе у пориві сухої нудоти, я століттями продовжувала падати у багнюку — це була багнюка, і навіть не суха багнюка, а досі вогка, жива, це була багнюка, в якій нестерпно повільно вовтузилося коріння моєї особистості.

Бери, забирай собі все, я не хочу бути живою людиною! Я огидна, я дивна для себе, повільно пробивається густа багнюка.

Ось воно, ось що воно таке. Я подивилася на живого таргана і виявила у ньому найглибшу ідентичність свого життя. І з важким падінням у мені відкрилися жорсткі й вузькі ходи.

Я поглянула на нього, на таргана: я так його ненавиділа, що перейшла на його бік на знак солідарності з ним, бо не могла витерпіти, що лишуся зі своєю агресією наодинці.

І раптом я голосно застогнала, і цього разу почула свій стогін. Моє справжнє єство пробивалося на поверхню, немов гній — і я шоковано, нажахано відчула, що «я-буття» походило із джерела, що було набагато прадавніше за будь-яке людське джерело і жахало, набагато дужче за будь-яке людське джерело.

Воно відкрилося в мені із повільністю кам’яних дверей, у мені відкрилося довге життя тиші, те саме життя, що було у застиглому сонці, те саме, що було у знерухомленому таргані. І воно могло бути таким самим всередині мене! Якби мені вистачило мужності облишити... облишити свої почуття? Якби мені вистачило мужності облишити свою надію.

Надію на що? Вперше в житті я перелякалася, відчувши, що я спиралася всією надією на те, ким насправді не була. Надія — як назвати по-іншому? — якої я тепер вперше збиралася позбутися, зібравши докупи мужність і смертельну цікавість. Чи в моєму житті дотепер надія основувалася на правді? З дитячим подивом я тепер... засумнівалася.

Щоб знати, на що я насправді мала очікувати, чи потрібно мені було пройти крізь мою правду? До якої міри я досі творила одну долю, а водночас углибині себе жила в іншій?

Я заплющила очі, чекаючи, поки це дивне відчуття мине, чекаючи, поки перестану задихатися у тому стогоні, який нібито лунав із дна сухої глибокої цистерни, так само, як тарган був створінням із сухої цистерни. Я все ще відчувала той стогін незмірно далеко в собі, але він уже не сягав мого горла.

Це божевілля, подумала я, заплющивши очі. Але це відчуття народження з попелу було таким беззаперечним, що я не могла не слідувати за тим, що, я знала напевне, було не божевіллям, а було натомість, господи, гіршою із правд, жахливою правдою. Але чому жахливою? Бо вона безмовно суперечила всьому, про що