Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я міг би зрозуміти, навіщо ти мене запросив, якби ви були вдома обоє, — сказав я. — Принаймні розумію, як це мало би спрацювати. Ви не розмовляєте між собою, запрошуєте когось у гості, щоб відволіктися, обоє намагаєтеся поводитися якнайкраще, крига скресає. Але якщо тебе не буде, сенсу в цьому небагато.
— Рею, просто зроби це для мене. Думаю, це може спрацювати. Ти ж завжди вмів підняти Емілі настрій.
— Я?! Слухай, Чарлі, я хочу допомогти. Але десь тут ти, мабуть, схибив. Бо, відверто кажучи, у мене таке враження, що якраз я Емілі настрій аж ніяк не піднімаю, навіть за значно кращих обставин. Під час кількох останніх приїздів я, здається, явно її дратував.
— Довірся мені, Рею, я знаю, що роблю.
Коли ми повернулися, Емілі була вже вдома. Мене, мушу визнати, вразило, як сильно вона здала. Справа тут була не тільки в тому, що від часу моїх останніх відвідин її добряче рознесло; обличчя, яке колись багато хто вважав вельми привабливим, тепер скидалося на бульдожий писок, з якимись невдоволеними складками навколо рота. Емілі сиділа на канапі у вітальні й читала «Файненшл таймс», а побачивши мене, з доволі похмурим виглядом підвелася на ноги:
— Приємно тебе бачити, Реймонде, — мовила вона, швиденько цмокнула мене у щоку і знову сіла. Трималася при цьому так, що мені відразу закортіло пуститися у багатослівні вибачення за те, що вторгаюся в їхнє життя у настільки несприятливий момент. Та не встиг я й рота розтулити, як вона плеснула рукою по канапі обіч себе і сказала: — Ну, Реймонде, сідай-но і розповідай, що там у тебе та як.
Я сів, і Емілі заходилася розпитувати мене десь так само, як Чарлі у ресторані. Той тим часом збирався в аеропорт і, шукаючи все, що могло знадобитися в дорозі, то заходив до кімнати, то знову кудись ішов. Мені впало в око, що одне на одного вони не дивилися, проте й не почувалися аж так незручно, як казав Чарлі. І хоч безпосередньо він до неї не звертався, однак знай долучався до розмови — в якийсь дивний, відсторонений спосіб. Наприклад, коли я пояснював Емілі, чому так важко знайти собі сусіда по квартирі, щоб розділити орендну плату, Чарлі крикнув з кухні:
— Та просто те житло розраховане не на двох, а на одного, і то трохи грошовитішого, ніж будь-коли зможе стати він!
Емілі нічого на це не відповіла, але інформацію, безперечно, взяла до відома, бо додала:
— Реймонде, не треба було тобі такого помешкання.
І так тривало ще принаймні хвилин двадцять: Чарлі голосно кидав якісь репліки зі сходів чи дорогою до кухні, зазвичай говорячи про мене у третій особі. Певної миті Емілі раптом сказала:
— Ні, ну чесно, Реймонде. Ти дозволяєш, щоб тебе, з якого боку не глянь, гнобили в тій паскудній мовній школі, зовсім по-дурному годишся з тим, що тебе оббирає домовласник, а тоді що робиш? Береш на буксир якесь пустоголове дівчисько, яке випити любить, а от пляшку купити собі не може, бо навіть роботи не має. Ти ніби спеціально намагаєшся допекти кожному, хто ще не махнув на тебе рукою!
— І розраховувати, що таких залишиться багато, нічого! — крикнув з передпокою Чарлі. Судячи зі звуків, він уже витягнув туди свою валізу. — Поводитися мов хлопчак десять років по тому, як вийшов з відповідного віку, — чудово, нема питань. Але робити так само, коли у тебе п’ятдесятка на носі, — це вже занадто!
— Мені лише сорок сім...
— Як то — лише сорок сім? — Зважаючи на те, що я сидів поруч, аж так підвищувати голос Емілі не мусила. — Лише сорок сім. От якраз це «лише» й руйнує тобі життя, Реймонде. Лише, лише, лише. Я лише роблю, що можу. Лише сорок сім. Скоро тобі стукне лише шістдесят сім, а ти й далі будеш вертітись, як той в’юн на сковорідці, бо так і не знатимеш, куди приткнути свою довбешку!
— Та треба йому добре зад надерти! — верескнув зі сходів Чарлі. — Натягнути так, щоб знав, де раки зимують!
— Реймонде, а ти коли-небудь пробував зупинитися і запитати у себе самого, хто ти такий? — поцікавилася Емілі. — Коли ти думаєш про свій потенціал, тобі не соромно? Поглянь тільки, як ти живеш! Це... це просто бісить! З глузду з’їхати можна!
У дверях з’явився Чарлі — вже у плащі, і якусь хвилю вони кричали мені всяку всячину одночасно. Потім Чарлі замовк на півслові, оголосив, що їде — збоку скидалося б на те, що з відрази до мене, — і зник.
Щойно він пішов, свою викривальну промову перервала й Емілі, і я, скориставшись цією нагодою, підвівся і сказав:
— Вибач, я тільки вийду, допоможу Чарлі з багажем.
— Навіщо допомагати мені з багажем? — запитав з передпокою той. — У мене одна-єдина валіза.
Та коли я вийшов на вулицю слідом, Чарлі не заперечував і, залишивши валізу біля мене, ступив на край тротуару, щоб зупинити таксі. Потрібного авто все не було, тож він так і завмер там стурбовано, з ледь піднятою рукою.
Я підійшов до нього і мовив:
— Чарлі, не думаю, що з цього щось вийде.
— З чого?
— Таж Емілі мене просто ненавидить. І то я пробув тут якихось кілька хвилин. А що буде за три дні? З чого ти взяв, що, повернувшись, застанеш у домі мир і спокій?
Ще не докінчивши це речення, я почав про щось здогадуватися і змовк. Помітивши це, Чарлі обернувся і пильно глянув на мене.
— Здається, — озвався я врешті-решт, — я розумію, чому ти хотів, щоб то був тільки я, а не хтось інший.
— Ага... Невже наш Рей уловив суть?
— Так, можливо...
— Але хіба ж це має значення? Так чи інак, я прошу тебе зробити те саме, те самісіньке. — На очах у нього знову бриніли сльози. — Пам’ятаєш, Рею, як Емілі колись завжди казала, що вірить у мене? Вона говорила це роками й роками. «Я вірю у тебе, Чарлі, ти зможеш пройти весь шлях, ти справді талановитий». Отаке я чув од неї ще три-чотири роки тому. Знаєш, як важко мені доводилося? У
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро», після закриття браузера.