Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Еберові не вдалося доконати те, що надумав: навіки знеславити королеву перед світом цим галасливим обвинуваченням; навпаки, під час процесу сокира, за яку він схопився, випала в нього з рук і вдарила в його ж потилицю. Та все ж одне вдалося: він смертельно вразив душу, затруївши останні години приреченої жінки.

Початок процесу

На сковороді тепер досить смальцю, громадський обвинувач уже може смажити печеню. 12 жовтня Марію Антуанетту покликали на перший допит у велику залу нарад. Напроти неї сиділи Фуке-Тенвіль, його помічник Ерман і кілька писарів; поруч неї — нікого. Ані оборонця, ані помічника — тільки пильний жандарм.

Але за довгі тижні самотності Марія Антуанетта зібралася на силі. Небезпека навчила її зосереджуватись, добре промовляти, а ще краще — мовчати, — кожна її відповідь несподівано сильна, а водночас обережна й мудра. Ні на мить не втрачає вона спокою, найдурніші й найпідступніші запитання її не вражають і не збурюють. Аж тепер, у найостанніші хвилини, Марія Антуанетта збагнула відповідальність перед своїм іменем, знає, що тут, у цій по­хмурій кімнаті для допитів, вона має стати королевою, якщо не спромоглася нею бути в пишних версальських залах. Вона відповідала не цим незначним, забіглим від голоду в революцію адвокатам, що пнулися вдавати з себе прокурорів, не тим перебраним на суддів вахмістрам і писарям, а єдиному справжньому і правдивому судді — історії. «Коли ти вже станеш собою», — двадцять років тому розпачливо писала їй мати Марія Терезія. Аж тепер, за п’ядь від могили, Марія Антуанетта своєю власною силою здобула собі справжню велич, бо ж досі мала тільки її жалюгідну подобу. На формальне запитання про її ім’я відповіла твердо й голосно: «Марія Антуанетта з Австрій­сько-Лотарінзького дому, тридцять вісім років, удова короля Франції». Стараючись в усіх деталях збе­регти процедури звичайної судової справи, Фуке-Тенвіль пильно дотримувавсь усіх формальностей допиту й, ніби не знаючи, спитав її далі, де вона жила в мить арешту. Не виказавши іронії, Марія Антуанетта пояснила своїм обвинувачам, що її ніколи не арештовували, а тільки забрали з Національних Зборів, щоб перевести в Тампль. Далі з усім тогочасним паперовим пафосом почали власне питати і звинувачувати: мов­ляв, до революції вона підтримувала політичні зв’язки з «королем Богемії та Угорщини», «страхітливим способом, у спілці з безчесними міністрами розтринькала на втіхи та інтриги продукт народного поту» (французькі фінанси), давала імператорові «мільйони, щоб їх обернули проти народу, який її годує». Мовляв, від початку революції вона змовлялася проти Франції, накладаючи з іноземними агентами, свого чоловіка короля спонукала вжити право вето. Марія Антуанетта рішуче і твердо спростувала всі ці звинувачення. Після однієї, надто вже невдалої Ерманової заяви виникає жвавий діалог:

— Це ви навчили Капета мистецтву нечуваного лицемірства, вдаючись до якого, він так довго дурив чесних французьких громадян, а добрий народ і не здогадувавсь, які безмірні можуть бути підступність і ницість?

На цю пусту фразу Марія Антуанетта спокійно відповіла:

— Певне, народ одурили, та ще й найжорстокішим чином. Але ні мій чоловік, ні я цього не робили.

— Хто ж тоді одурив народ?

— Ті, хто був зацікавлений у цьому. А в нас не було ніякої потреби дурити його.

Ерман зразу вхопився за цю двозначну відповідь. Він сподівався, що тепер у королеви вихопиться якесь слово, яке можна було б тлумачити як ворожий випад проти Республіки.

— Хто ж ті, що, на вашу думку, зацікавлені в тому, щоб дурити народ?

Але Марія Антуанетта спритно ухилилась. Вона цього не знає. Вона ж була зацікавлена в просвіті народу, а не в тому, щоб його дурити.

Ерман відчув глузливість цієї відповіді й дорікнув:

— Ви неоднозначно відповіли на моє запитання.

Але йому не вдалося виманити королеву з її оборонних позицій:

— Я відповідала б відверто, якби знала імена тих людей.

Після цієї першої сутички допит знову повернувся до фактів. Її запитували про обставини Вареннської втечі; вона відповідала обережно й не виказала жодного зі своїх потаємних друзів, яких обвинувач хотів утягнути в процес. Аж коли Ерман звів ще одне дурнувате звинувачення, вона рішуче відборонилася.

— Ви ніколи й на мить не припиняли спроб занапа­стити Францію. Ви за всяку ціну прагли королювати й по трупах патріотів знову зійти на трон.

На цю пишну нісенітницю королева відповіла гордо й гостро (ах, навіщо в допитувачі дали їй такого бовдура!), мовляв, їй та її чоловікові не було потреби сходити на трон, бо ж вони там сиділи і нічого, крім добра, для Франції не бажали.

Тепер Ерман стає лютіший; усе дужче відчуваючи, що не проб’є міцну і обережну оборону Марії Антуанетти й не здобуде ніякого «матеріалу» для прилюдного процесу, він чимдалі грізніше валив обвинувачення: вона споїла фландр­ський полк, листувалась з іноземними дворами, розпалила війну, призвела до Пільницької декларації. Але, тримаючись фактів, Марія Антуанетта відкидає ці звинувачення: війну оголосив не її чоловік, а національний Конвент, а на тім бенкеті вона лише двічі пройшла по залі.

Наостанок Ерман лишив найнебезпечніші запитання, відповідаючи на які королева мала б або суперечити своїм поглядам, або ж хоч якось образити Республіку. Запитання й відповіді склали б цілий політичний катехізис.

— Чиєї перемоги ви прагли у воєнних кампаніях Республіки?

— Над усе я прагла добра для Франції.

— Ви вважаєте, що для щастя народу потрібен король?

— Такого одна людина вирішувати не може.

— Ви, безперечно, шкодуєте, що ваш син утратив трон, на який міг би зійти, якби народ не розбив його, нарешті дізнавшись про свої права?

— Я б ні за чим не шкодувала для сина, якби це було добром для його країни.

Отже, бачимо, слідчому не щастило. Кажучи, що ні за чим не шкодує для сина, якби це «було добром для його країни», Марія Антуанетта дала найвитонченішу єзуїт­ську відповідь, бо, вживши присвійний займенник «його», королева, — хоча й не мовила прямо, що не визнає Республіки, — просто в обличчя слідчому цієї Республіки сказала, що Францію й досі вважає «своєю», законною землею і власністю свого сина; навіть у небезпеці вона не зреклася найсвятішого — права свого сина на корону. Після цієї останньої сутички допит швидко добіг до кінця. Запитали, чи є в неї самої адвокат, який захищав би її на суді. Марія Антуанетта відповіла, що не знає жодного адвоката, і згодилася, щоб їй офіційно призначили одного чи двох. У душі вона знає: байдуже, трапиться друг чи ворог, — у цілій Франції нема