Читати книгу - "Під лапою Вовка, Ріна Март"

Не встигли ще зарубцюватися рани від провальної сучавської кампанії Тимоша, як на початку літа додому вернувся молодший син Хмельницького – Юрій. Повертався він з Києво-Могилянського колегіуму до Чигирина на канікули. Дорога була довгою, але безпечною - його супроводжував невеликий загін козаків, що оберігав спадкоємця гетьманської булави.

Коли загін наблизився до гетьманської столиці, місто вже гуло новиною про повернення юного Хмельницького. Козаки та міщани з цікавістю поглядали на молодого вершника в багатому жупані, який їхав у супроводі бувалих січовиків. Юрій, хоч і був змучений дорогою, тримався рівно в сідлі, адже він син гетьмана. На чолі загону їхав його наставник, старший джура самого гетьмана Іван Брюховецький.

Іван Брюховецький походив з зубожілого шляхетського роду, народився на Полтавщині. Розумний, хитрий, жорсткий у гніві, запальний, але обережний. Завдяки майстерності популізму досяг значних висот та заслужив довіру Богдана Хмельницького настільки, що той доручив йому виховання свого Юрка. Брюховецький був підступним та легко змінював поведінку залежно від ситуації: перед народом був простим і доступним, перед противниками – жорстоким, перед гетьманом – покірним та поступливим. І хоча демонстрував гарячий темперамент, особливо коли розправлявся з ворогами, водночас умів уникати прямої конфронтації, поки не набирав достатньої сили. Мав досить колоритну зовнішність, що привертала увагу, а адаптивна поведінка допомагала йому завойовувати прихильність простого народу.

Був він середнього зросту та міцної статури. Обличчя видовжене, худорляве, але виразне, з проникливими очима, що могли метати блискавки, а в наступну мить таїти у собі щиру посмішку. Коротка борідка, невеличкі вуса, зачіска на польський манер. Одягався Брюховецький зазвичай по-простому, щоб підкреслити свою близькість до простих козаків. Міг носити старий жупан чи свиту, хоча насправді мав достатньо багатства для розкішного вбрання. От і зараз сірою плямою виділявся на фоні квітчастого загону запорожців, які супроводжували Юрія Хмельницького додому, та вкотре привертаючи до себе цим увагу схвалення міського люду. Загалом Брюховецький був людиною, яка добре вміла грати на емоціях оточення. Його зовнішній вигляд і манери відповідали образу «народного обранця».

При вході до Чигиринської резиденції загін зустрічали Богдан Хмельницький, та наближені старшини. Гетьман уважно спостерігав як в’їжджає його син на подвір’я – чи змужнів той, чи набрався юнацької сили, як свого часу Тиміш? Вже-бо стукнуло Юрку п'ятнадцять літ, а в голові – вітер. Його старший брат через рік вже приймав участь у Корсунській битві, а от Юрка у битвах гетьман слабо уявляв. Не тої вдачі був молодший син, хоч козак, але шаленства в характері не мав. Радше вчений, а не воїн. Юрій тим часом зістрибнув з коня, низько вклонився батькові та поцілував його руку, як того вимагав звичай. Він і гадки не мав, який рій думок носився у батьковій голові. Понад усе Юрко не любив кров та бійки, йому більше до душі було тихе навчання, але у своєму божевільному братові хлопчик душі не чаяв. Певно, Тиміш був єдиним, за ким він дійсно сумував у стінах Києво-Могилянської академії. Батько був надто вимогливим та суворим, а Хелена занадто медом мазала.

У великій світлиці резиденції Хмельницьких уже чекав бенкет. Старшина поміж випивкою та голосними баляндрасами приглядалася до юнака, оцінюючи його навики та майбутнє. Богдан мовчки слухав сина, розпитуючи про навчання, київських учителів, про те, що він думає про державні справи. Але Юрій був лише хлопчиськом – вихованим, освіченим, але ще несформованим правителем. Він із захопленням слухав козацькі розмови, але мало говорив сам. Йому кортіло швидше побачити Тимоша, який чомусь не був присутнім на бенкеті, та своїх давніх приятелів, аніж вести нудні бесіди про стан справ Гетьманщини та підтримувати політичні дискусії.

Ледь дочекавшись закінчення офіційної частини, Юрій подався до своїх покоїв, де змінив парадний кунтуш на простіший одяг і вирушив до крила, де проживав зі своєю дружиною його старший брат. Розанда йому дуже подобалась, вона була такою красивою і завжди привітною з ним.  Дорогою Юрка не покидала думка, чому Тиміш не з’явився на офіційній частині бенкету, адже хлопцеві доповіли, що брат наразі у резиденції. Нічого, скоро він про сеє довідається з перших вуст. Зупинився на мить перед важкими дубовими дверима братових покоїв. Він не бачив брата вже кілька місяців, відколи той вирушив у Молдову, і тепер його серце калатало від хвилювання. Обережно штовхнувши двері, хлопець зайшов усередину.

Тиміш сидів біля столу у вітальні, втупившись у полум’я свічки. Почувши кроки, він підняв голову, і втома, що відбивалася в його очах, на мить зникла.

- Юрку! – вигукнув він зі щирим теплом, і швидко піднявся назустріч молодшому брату.

Вони міцно обійнялися.

- Давно не бачилися, брате… - тихо мовив Юрій, коли перші пориви радощів ущухли.

- Занадто давно. - відповів Тиміш, жестом запрошуючи брата присісти поруч на м’який диван.

Хлопець пильно глянув на старшого брата. Той помітно схуд, обличчя стало жорсткішим, ніби змужнів ще більше, але водночас щось нове з’явилося в його постаті. В бурштинових очах втома і якийсь вселенський смуток. Червоною потворною стрічкою багровів довгий шрам на правій руці.

- Чому не прийшов на бенкет? - запитав він нарешті.

Посмішка зникла з обличчя Тимоша. Він тяжко зітхнув і відвернув погляд.

- Не мав бажання слухати веселі розмови, коли серце пече від поразки.

Юрій насупився, став схожим на маленького вередливого хлопчика, яким був у дитинстві, і Тиміш мимоволі посміхнувся. Він навіть сам не розумів наскільки скучив за цим малим халамидником.

- Поразки? Але ж тато казали, що похід до Молдови мав укріпити нашу владу там…

Тиміш гірко всміхнувся.

- Хотіли укріпити, а вийшло навпаки.

Він узяв кухоль з вином, але не випив, лише покрутив у руках і поставив того акуратно на стіл.