Читати книгу - "Північна Одіссея"

втрачає половину шансів на успіх, але він знав також, що якщо переможе, то переможе тільки в дальньому бою. При першій же нагоді вони спробують зарахувати йому поразку через небажання битися і нечесну гру. Денні ж зовсім наплював на обережність. Цілих два раунди він ганявся за хлопцем, який не насмілювався вступити з ним у ближній бій. Час від часу він таки наздоганяв мексиканця й обрушував на нього град ударів. Рівера стоїчно витримував їх, аби лише уникнути ризикованого клінчу. Під час цього вирішального наступу Денні глядачі схопилися на ноги і зовсім показилися. Вони не розуміли, що відбувається, але бачили, що їхній улюбленець усе ж таки перемагає.

— Чому ти не б'єшся?! — гнівно кричали вони Рівері. — Боягуз! Ти — боягуз! Відкрийся! Відкрийся! Денні, убий його! Убий! Йому хана! Убий його!

Серед усіх без винятку присутніх у залі Рівера був єдиною спокійною людиною. За своїм темпераментом і кров'ю він був там найемоційніший, але йому довелося пройти через такі страшні випробування, що сукупна емоція десяти тисяч оглушливо волаючих горлянок, яка хвилями прокочувалася по залу, була для його свідомості не більше ніж бархатистою прохолодою вечірніх сутінків.

У сімнадцятому раунді Денні різко посилив темп, і Рівера, пропустивши сильний удар, враз обм'як, зсутулився і позадкував, ледь не падаючи. Руки його безсило обвисли. Денні подумав, що, нарешті, його шанс прийшов. Та Рівера надурив його, і, застукавши зненацька, завдав супернику хльосткого зустрічного удару прямо в щелепу. Денні гепнувся на долівку. Коли він спробував підвестися, Рівера знову збив його двома ударами зверху — в шию і підборіддя. І так було три рази. І ніякий арбітр не назвав би це нечесною грою.

— Білле, Білле! Зроби що-небудь! — почав Келлі благати суддю.

— Не можу! — розпачливо вигукнув у відповідь суддя. — Бо він мені не дає нічого зробити!

Повержений Денні все ще героїчно намагався підвестися. Келлі й ті, що сиділи біля рингу, стали гукати поліцію, щоб вона припинила побиття, хоча в кутку Денні ніхто не викидав білого рушника. Рівера побачив, як товстий капітан поліції почав незграбно просовуватися крізь канати, але не зовсім розумів, що все це означало. У цьому спорті, вигаданому клятими грінго, стільки всіляких хитрощів та підлих трюків! Денні таки вдалося зіпнутися на ноги, і він, із забитими памороками, безпорадно тупцював перед ним. Рефері і полісмен уже були вхопилися за Ріверу, але в ту мить він завдав останнього удару. Зупиняти поєдинок потреби не було, бо Денні більше не встав.

— Лічіть секунди! — хрипко гукнув Рівера до рефері.

Коли рахунок було закінчено, секунданти Денні підняли його з підлоги і відволокли в куток.

— Хто переможець? — наполегливо спитав Рівера.

Рефері неохоче взяв його руку в рукавичці і підняв догори.

Ніхто Ріверу не вітав. Сам, без супроводу він повернувся у свій куток, де секунданти навіть ослінця не поставили. Спершись об канати, він з ненавистю зиркнув на своїх помічників, а потім зміряв поглядом увесь зал, поширюючи на нього всю свою ненависть. На всіх десять тисяч грінго. Його коліна тремтіли і підгиналися, а він хлипав від перенапруження й виснаження. Голова його паморочилася, до горла підкочувалася нудота, а ненависні обличчя колихалися і пливли^ перед очима. І тут він пригадав, що то — гвинтівки. Його гвинтівки. Революція триває.

ВІЧНІСТЬ ФОРМ

Зі смертю містера Седлі Крейдена, що мешкав у Крейден Хілл, скінчилося одне дивне життя.

Спокійний та сумирний, він став жертвою якоїсь дивної манії, яка протягом останніх двох років його життя і вдень і вночі тримала його прикутим до крісла. Схоже, його розум постійно перебував у полоні загадкової смерті, або, радше, зникнення його старшого брата. Джеймса Крейдена, оскільки його манія стала проявлятися саме невдовзі після цієї події.

Містер Крейден так і не зміг надати хоч якогось пояснення своєї дивної поведінки. Фізично з ним усе було гаразд; що ж стосується його розумового стану, то психіатри визнали його нормальним з усіх поглядів,^ за винятком вищезазначеної дивовижної особливості. Його бажання залишатися у кріслі було цілковито добровільним, тобто актом його власної волі. І ось цей чоловік помер, а його таємниця лишається нерозгаданою.

Цитата з Ньютон Кур'єр-Таймс

Стисло кажучи, я був слугою й довіреною особою містера Седлі Крейдена протягом останніх восьми місяців його життя. За цей період він зробив багато записів у своєму щоденнику, який завжди тримав при собі, за винятком того часу, коли спав або дрімав, обов'язково замикаючи його в шухляді під рукою перед тим, як заснути.

Мені було цікаво прочитати, що ж там писав у своєму щоденнику цей старий джентльмен, але він був надто обережним та хитрим. Жодного разу не зміг я і краєм ока зиркнути на той рукопис. Якщо ж він робив записи саме в ту хвилину, коли я підходив, щоб доглянути його, то він закривав написане великою промокашкою. Це я знайшов містера Седлі Крейдена мертвим у кріслі, тому і насмілився той щоденник вилучити. Мені дуже кортіло його прочитати — оце і все, що я можу сказати на своє виправдання.

Протримавши його потайки у себе протягом кількох років і пересвідчившись, що в містера Крейдена не лишилося жодного живого нащадка, я вирішив оприлюднити зміст цього щоденника. Він дуже об'ємний, тому я пропустив майже все і подав лише найбільш ясні і зрозумілі уривки. Рукопис несе на собі, як тавро, всі неминучі ознаки схибленого розуму, тому деякі моменти повторюються в ньому багато разів, а багато чого є таким смутним та незбагненним, що взагалі лежить поза межами розуміння. Та попри це, на підставі прочитаного мною я насмілюся припустити, що коли у великому підвалі, а саме десь поблизу фундаменту головного димаря, зробити розкопки, то буде знайдено скелет, що дуже нагадуватиме той, на якому Джеймс Крейден носив колись свою тлінну плоть.

Заява, зроблена Рудольфу Геклеру

Нижче даються уривки з рукопису, зроблені й упорядковані Рудольфом Геклером.

Я не вбивав свого брата. Це — моє перше й останнє твердження. Навіщо мені було його вбивати? Двадцять років прожили ми разом у непорушній гармонії. Ми були вже старі, і вогонь та пристрасті юності вже давно вигоріли дотла. Ми ніколи не сварилися навіть через найменші дрібниці. Нашій дружбі можна було тільки позаздрити. Ми були вченими. Дослідниками. Зовнішній світ нас мало цікавив. Нам цілком вистачало нашої дружби та наших книжок. Ніде і ніколи не було таких цікавих і змістовних розмов, як у нас із братом. Часто ми засиджувалися ночами аж до другої чи