Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дивосвіт, створений донною Міммою? Ні. Це світ, у якому вона живе в уяві малечі і тих дорослих, які при ній маліють. Маліють мимоволі, бо ніхто не може почуватися цілком дорослим перед донною Міммою. Ніхто.
У цей свій уявний світ вона вводить дітей, коли починає з ними розмову, розповідає, як їздить купувати їх поодинці, — далеко-далеко.
— Куди?
— Куди-куди! Далеко… Далеко…
— Аж до Палермо?
— Так, до Палермо, довгим шляхом, уночі, коли темно, — у прегарній білій кареті з слонової кістки, запряженій парою розкішних білих коней, без дзвіночків.
— А чому без дзвіночків?
— Щоб не дзенькали.
— І коли темно?
— Так. Уночі світить місяць і мерехтять зорі, та все одно темно. Бо коли отак їдеш і їдеш довгим шляхом, тебе неодмінно заскочить в дорозі ніч. І тому вертаєш додому завжди вночі, тією самою дорогою, але це… це… щоб ніхто не бачив, щоб ніхто не чув.
— Чому?
— А щоб маленьке, якого тільки-но купили, не злякалося шуму і, крий Боже, не побачило враз сонячного світла.
— Купили? Як це — купили?
— За татові гроші! Великі, великі гроші!
— І Флав’єтту купили?
— Еге ж, і Флав’єтту, за неї віддали понад двісті унцій… Та ні, куди більше! Дивіться, які золоті кучерики, які вустонька — ну просто дві полунички! Бо тато захотів саме такої — русявої, кучерявої, з величезними гарнюніми очима, які оце позирають на мене, чи не так, моє серденько? Та одні ці оченята варті більше двохсот унцій! Як же мені не знати, коли я сама тебе купила? Так, і Нінні теж, звісно. Усіх вас я купила. Нінні трохи дорожчий, бо хлопчик. А за хлопчиків, моє серденько, завжди просять трохи більше, — бо вони, коли виростуть, багато заробляють, як тато. А знаєте, і вашого тата купила я. Так-так, я. Звичайно, він тоді був отакесенький, зовсім крихітка. До покійної татової матусеньки я привезла його в кареті, вночі. Так, з Палермо. Скільки він коштував? О, не одну тисячу унцій, не одну!
Вражені дітлахи не можуть відвести від неї очей. Розглядають її гарну шовкову хустку кольору неба, завжди як нову, її блискучі, ще чорні коси, поділені посередині проділом; на скронях у неї в’ються два кучерики, що спадають на вуха, відтягнуті донизу двома важкими сережками у вигляді сльозин. Вдивляються в її трохи видовжені очі і майже прозорі повіки, відтінені довгими віями, витріщаються на ніс бульбою, весь у тонких прожилках, з широкими темними дірочками ніздрів, на гостре підборіддя, де цупкими пружинками закрутилося кілька волосин. Дітям здається, ніби її, цю чистеньку бабусю, яку їхні мами називають «хрещеною», завжди, зроду огортав серпанок загадковості. Вона неодмінно з’являється в їхньому домі, коли мама занедужає, а згодом їм показують нового братика чи сестричку, по яких вона їздила далеко-далеко, аж у Палермо, каретою. Діти дивляться на неї з величезною цікавістю, намагаючись непомітно торкнутися несміливими пальчиками її хустки чи спідниці. Така охайна бабуся, ніби як усі; як же вона може їздити так далеко своєю каретою, невже справді знає ту єдину на весь світ крамницю, де продають дітей і звідки вона їх привозить, як фея Бефана — іграшки?
Отже, їх звідти беруть?.. Вони не знають, вірити чи не вірити, але почувають і себе трохи причетними до таємниць цієї бабусі, такої звичайної, що до неї можна доторкатися руками, і яка їде потім у таку далеч купувати дітей… Отже, і вони… ну ясно… з Палермо. Бо звідки ж іще? Вона одна знає достеменно, звідки вони, а їм, дітям, про це невідомо, але віриться, що вони таки були там, — зовсім іще маленькими, — і вона їздила їх купувати…
Вони мимоволі шукають поглядом її руки. А де ж це її руки? Вона ховає їх під шалем. І ніколи звідти не виймає, нікого з дітей не приголубить, а тільки цілує їх, розмовляє з ними, — очі, губи, навіть щоки — все в ній рухливе, жваве, живе своїм життям, тільки не руки. Дивно. Хтось сміливіший питає:
— А хіба рук у тебе нема?
— Ах ти, Боже мій! — вигукує донна Мімма і виразно дивиться на маму, ніби кажучи: «Ну, не чортеня?»
— А це що? — враз показує вона руки у нитяних мітенках. — Як то нема, чортенятко? Ну й запитаннячко, святий Боже!
І сміється, сміється, знову ховаючи руки й підбираючи ними шаль угору, до самого носа, намагаючись приховати своє хихотіння, аби, крий Боже… О Господи! — і вона кладе на себе широкий хрест. Зайде ж малому в голову!
Її дрібненькі руки ніби й створено для того, щоб ліпити з воску маленьких Ісусиків, яких різдвяної ночі носять у кошиках до церковного вівтаря, оздобленого небесно-блакитним єдвабом. Донна Мімма відчуває святість відомої їй крамниці, вона знає таїну людського народження, і в розмовах з дітьми огортає її серпанком цнотливості й чистоти; навіть у розмовах з дорослими ніколи не вживе слова, здатного розвіяти її загадковість, говорить мало, опустивши очі. Їй добре відомо, що дитина не завжди й не кожному — радість, а іноді то дуже сумне діло — давати життя крихітному створінню, яке враз заходиться плачем, уперше ковтнувши повітря. Дитя, яке вона приносить до панської господи, ще може стати святом, і то не завжди! Але носити їх — і так багато! — в хати бідняків… Серце їй обкипає кров’ю. В їхньому містечку вона майже тридцять років одна клопочеться цим… Точніше сказати, клопоталася одна… до вчорашнього дня.
Бо тепер на острів їхній приїхала двадцятирічна лялька з материка, з П’ємонта: в коротенькій жовтій спідничці, зеленій жакетці, руки в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.