Читати книгу - "Любов дика та прекрасна"

— Я завжди казав, — відповів він, усміхаючись тією повільною усмішкою, яка їй так подобалася, — що ти єдина жінка, яка встигає за мною. Три роки я силкувався забути тебе між ногами кожної дівки, що до мене всміхнулася. А тепер не треба вже забувати тебе, моя солодка Кат. Але попереджаю тебе, кохана, цієї ночі моє бажання несамовите!

Листяно-зелені очі спокійно витримали його погляд.

— То не стримуйтеся, мілорде! — заклично гукнула вона і, потягнувши голову коханого вниз, поцілувала його повільно, спокусливо, дратівливо.

Він відчув, як бажання наскрізь пронизує його і, розсовуючи її губи, ніжно вдерся всередину язиком. Потім він ніжив ним її округлі перса, доки соски не стали твердими ґудзиками. Ковзав поміж її теплих розкішних персів і рухався далі вниз. Вона скрикнула, відчувши, як межи стегнами розпалюється полум’я. За мить, наситившись її солодким смаком, він легко сів на неї й, опустивши голову, губами накрив рожевий спокусливий сосок. Вона стогнала під ним, намагаючись притиснутися до нього міцніше, пожадливо вигинаючи вгору свої округлі стегна.

— Будь ласка, Френсісе, — благала вона. — Будь ласка, зараз!

Йому хотілося розтягнути насолоду, але хоч би як жадала його зараз Катріона, його власне бажання було ще більшим. Рукою він пестив її прегоже личко.

— Гаразд, кохана, — прошепотів він Кат на вухо й глибоко занурився в неї, дістаючи майже однакове задоволення від того, що володіє нею, і від довгого й гучного стогону, від якого, здавалося, затремтіло все її тіло.

Уперше за три роки Катріона знову була сама собою! Блукаючи чарівним сріблясто-золотим світом десь поміж притомністю й забуттям, вона вдоволено щось бурмотіла, а його прутень тим часом наганяв на неї одну хвилю блаженства за одною. І насолода залишалася навіть тоді, коли в неї полилося сім’я й твердість його ослабилася. Він обійняв її та ніжно поцілував.

Вона нічого не промовила, за неї все сказали її чудовні очі, і Френсіс радісно всміхнувся.

— Солодка моя Кат, — прошепотів він. — Моя люба суперниця, моє найдорожче кохання. Тепер усе буде гаразд, ясочко моя. Усе гаразд. Нарешті ми вдома.

Розділ 47

Маленька церковка Санта Марія дель Маре була модним молитовним будинком серед знаті та багатіїв, які мешкали поблизу Амальфі. Четвертої неділі квітня 1598 року граф і графиня Босвелли прийшли сюди на полуденну месу. Уже по закінченні відправи, коли вони разом вийшли з церкви, Кат уздріла вишукано вбрану та надзвичайно вродливу жінку, що стояла просто перед ними. Жіноче чуття й те, як Френсіс злегка стиснув її руку, підказали їй, що це і є колишня чоловікова коханка.

Не встиг Босвелл нічого й сказати, як пролунав знайомий грудний голос:

— Отож, Франциско, це і є твоя нова повія!

На майдані миттєво запала глибока тиша, і всі голови обернулися до них, щоб побачити, як розгортатиметься близька сутичка.

Кат заклякла на місці. Очі Босвелла перетворилися на блакитні крижинки, але голос його був спокійний, коли він обернувся до Альфредо, графа ді Лікоза, і ввічливо промовив:

— Фредо, дозвольте відрекомендувати мою дружину Катеріну Марію, графиню ді Босвелл. Єпископ Паскуале одружив нас п’ять днів тому.

— І мені ще не доводилося бачити вродливішої та щасливішої нареченої, — докинув єпископ, підтверджуючи графові слова.

Граф ді Лікоза схилився до простягнутої йому руки Катріони.

— Графине, я безмірно радий нашому знайомству, запевняю вас. — Його темні очі блищали.

Куточки Катріониних губ на мить піднялися, і вона пробурмотіла ввічливу відповідь. А потім повільно та байдуже зміряла поглядом Анжелу ді Лікоза, яка стовбичила, з ненавистю вп’явши в неї чорні очиці, що палали гнівом. Урешті Кат відвернулась і, поглянувши на свого чоловіка, чітко вимовила:

— Як же це, коханий? Невже твій смак почав тебе зраджувати? Розлючена, Анжела ді Лікоза ступила вперед і погрозливо здійняла руку. Не змигнувши оком, Кат перехопила її своєю рукою.

— Тільки спробуйте, мадам, і залишитеся без руки, — просичала вона. — А коли вже, дорогенька, ми зустрілися, щоб потеревенити, дозвольте застерегти вас. Забудьте Френсіса. Він не повернеться. — І вона відпустила зап’ясток жінки.

Покривившись, Анжела стала його терти.

— Тоді нащо застерігати мене?

— Бо я бачу, що ви з тих пришелепуватих жінок, які затято робитимуть дурниці, коли зачепити їхню гордість. Пам’ятайте, що він покинув ваш будинок, щойно почув моє ім’я. Ми побралися тієї ж ночі. Не ставте в незручне становище ані нас, ані свою родину. Мене з Френсісом пов’язує більше, ніж ви могли б собі уявити.

Кат повернулася спиною до суперниці і, узявши за руку свого чоловіка, пішла, на ходу вислуховуючи привітання й добрі побажання місцевих дворян, радих бачити, як графиня ді Лікоза дістала те, на що заслуговувала.

Альфредо ді Лікоза загигикав.

— Що ж, люба, я навіть уявити не міг, що дочекаюся дня, коли тебе перевершать.

— Цить, зміюко! — заволала Анжела. — Я вб’ю її! Ні! Це було б надто просто. Я змушу її страждати! Зроблю це повільно. Жорстоко! Вона благатиме Бога про смерть!

Граф ді Лікоза, ввічливо усміхаючись до своїх друзів і сусідів, затягнув свою оскаженілу дружину до карети.

— Ти нічого не зробиш, Анжело! Ти мене зрозуміла? Нічого! Інквізиція вже й без того придивляється до тебе.

— Хай придивляється, — кинула та. — Вони нічого не зможуть довести!

— Інквізиція не повинна нічого доводити! Досить найменшої підозри. Люба моя, поглянь правді в очі. Франциско розважався з тобою так само, як ти з ним. Очевидно, що цей чоловік глибоко закоханий у свою дружину. Хай собі живуть! Я не хочу мати лорда Босвелла за ворога, і, якщо мені доведеться обирати між ним і тобою, я стану на його бік! Йому принаймні можна довіряти.

Однак Анжела ді Лікоза не здужала забути красуню Кат. Графиня Босвелл, очевидячки, була на кілька років старша за неї, але зовні годі було це завважити. І вона не вдавалася до жодних засобів, аби здаватися красивішою, ніж насправді. Шкіру мала бездоганну, свіжу й здорову від природи. Тіло — молоде й пружне. Анжела уявила, що буде, як те вродливе личко й тіло спотворяться, укриються шрамами. Чи кохатиме Франциско її й тоді? Чітка відповідь пролунала в її думках. Так, кохатиме!

Вона бачила, як Босвелл дивився на свою дружину. На неї, Анжелу, він ніколи так не дивився. І взагалі він ніколи по-справжньому на неї не дивився. Уперше усвідомивши цю болісну правду, графиня ді Лікоза розлютилася ще дужче.

Наступні кілька тижнів жага Анжели ді Лікоза до помсти зростала. Здавалося, кожна місцева шляхетна родина бажала влаштувати