Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

— Ні, ні, —заспокоїв його старий Вордл. — Справа не стоїть ще так погано.

— То що ж тоді? — спитав містер Піквік. — Це стосується й до мене?

— Чи відповідати мені на його запитання, Перкер? — сказав Вордл.

— Коли воно не пошкодить вам, дорогий мій сер.

— Гаразд; тоді — стосується.

— Але як? — захвилювався містер Піквік. — Яким способом?

— Та ви, знаєте, такий запальний, що я майже боюся говорити вам. От хіба що Перкер сяде між нами, щоб запобігти лихові.

Зачинивши двері й удавшись ще раз до Перкерової табакерки, старий джентльмен розпочав оповідати про своє велике відкриття так:

— Річ у тім, що донька моя Белла… Белла, що, знаєте, одружилася з молодим Трандлем.

— Так, так; знаємо, — нетерпеливився містер Піквік.

— Тільки не лякайте мене, та ще й з самого початку… Друга донька моя Емілія, прочитавши Арабеллиного листа до мене, пішла спати, бо в неї заболіла голова… отже, Белла підсіла того вечора до мене й завела розмову про шлюбні справи. „Ну, що ви думаєте про це, тату?" — питається. „Що думаю, голубонько?", — кажу. — „Думаю, воно влаштується. Сподіваюсь, усе вийде на краще". А відповідав я так тому, що сидів на той час коло каміна, пив свій грог, думав про себе і, вкидаючи коли-не-коли слово, хотів спонукнути її до дальшої розмови. Обидві мої дівчинки — точнісінько їхня мила мама і, старіючи, я люблю сидіти коло них, бо їхні голоси та погляди переносять мене до най щасливішої в моєму житті пори і роблять мене на мить таким молодим, як я був тоді, тільки не таким легковажним. „Це справжнє одруження з любові, тату", каже Белла, помовчавши трохи. „Воно правда твоя, серденько", одказую, „та не завжди такі шлюби дають найкращі наслідки".

— Я не згоджуюся з цим, затямте, — палко перебив його містер Піквік.

— Чудово, — відповів Вордл, — не згоджуйтесь з чим хочете, коли дійде ваша черга говорити, а тепер не перепиняйте мене.

— Вибачте, — перепросив містер Піквік.

— Вибачаю, — відповів Вордл. „Шкода мені, що ви проти шлюбу з любові, тату", сказала Белла, трохи почервонівши. „Я помилився; і не повинен був казати так, моя люба", відповів я, гладячи її щічку з ніжністю, на яку здатна моя груба лапа, „бо один такий приклад — твоя мама, а другий — ти сама". „Та я не про те кажу", співає вона своєї, „мені, власне, треба поговорити з тобою, тату, про Емілію".

Містер Піквік здригнувся.

— Що там таке? — аж зупинився Вордл.

— Та нічого, — відповів містер Піквік, — прошу далі.

— Не вмію я розповідати, — несподівано сказав Вордл. — Та рано чи пізно мушу викласти все, і щоб не брати у вас зайвого часу, скажу вже прямо. Повагавшись, Белла наважилась таки сказати мені, що Емілія дуже нещаслива; що, починаючи від різдва, вона ввесь час листується з вашим приятелем Снодграсом; що, як годиться, вона збиралась тікати з ним, наслідуючи похвальний приклад своєї шкільної подруги та приятельки; але, поміркувавши трохи і згадавши, що я досить прихильний до них обох, вони вирішили зробити мені честь і спитати, чи не заперечуватиму я проти їхнього одруження звичайним способом. А тепер, містер Піквік, якщо вважаєте це за пристойне» зменшіть ваші очі до їхнього постійного розміру і скажіть мені, що маємо ми робити, і я буду дуже вам вдячний за це.

Ущипливий тон, яким простосердий старий джентльмен промовив останню фразу, був не безпідставний, бо обличчя містера Піквіка застигло у виразі крайнього здивування й замішання, цікавому для спостерігача.

— Снодграс!.. Від самого різдва! - були перші безладні слова, що вихопилися з уст збентеженого джентльмена.

— Авжеж, від самого різдва, — ствердив Вордл. — Ясно сказано, і, певно, у нас з вами були погані окуляри, коли ми не помічали цього.

— Не розумію, — замислено промовив містер Піквік. — Справді, не можу збагнути.

— А зрозуміти легко, — відповів дражливий старий джентльмен. — Були б ви молодший, ви давно здогадалися б про цей секрет. А тут ще, — додав, повагавшись трохи, Вордл, — треба вам сказати, що нічого не знавши, я останні чотири чи п’ять місяців майже примушував Емілію ласкавіше ставитись (коли вона може, бо я ніколи не став би силувати почуття дівчини) до одного нашого молодого сусіди. Я певен, вона, щоб надати собі більшої ціни й ще більше розпалити серце містера Снодграса, по — дівоцькому забарвила всю справу темними фарбами, і тепер обоє вони мають себе за двійко переслідуваних нещасливців, і вихід з становища вбачають або в таємному шлюбі, або в смерті від чаду. Отже, постає питання, що його робити?

— А що ви зробили? — спитав містер Піквік.

— Я?

— Я питаю, що ви зробили, коли ваша одружена донька розповіла вам про це?

— О, я, звичайно, здурів.

— Так, — втрутився Перкер, що, слухаючи цей діалог, крутив ланцюжок від свого годинника, з мстивим виглядом потирав собі носа та виявляв інші ознаки нетерплячки. — Це — дуже природно. Але як саме?

— Я страшенно розлютувався й так перелякав матусю, що вона знепритомніла.

— Цілком зрозуміло, — зауважив Перкер. — А потім?

— Я хвилювався, бурхав і зняв цілу бурю. Нарешті мені набридло злоститись самому та нервувати своїх. Тоді я найняв у Маглтоні карету, звелів запрягти в неї моїх коней і приїхав до Лондона з того, мовляв, приводу, щоб Емілія могла побачитися з Арабеллою.

— А, так міс Вордл з вами? — спитав містер Піквік.

— Звичайно. Вона тепер в Осборнському готелі, на Едельфі, якщо ваш меткий приятель не втік з нею, як тільки я пішов звідти сьогодні ранком.

— Ви, значить, уже помирилися? — сказав Перкер.

— Нічого подібного, — відповів Вордл. — Вона ввесь час пхинькала та плакала й заспокоїлась тільки вчора ввечері, між чаєм та вечерею, коли демонстративно писала якогось листа, а я вдавав, ніби не помічаю цього.

— Ви, здається, хочете моєї поради? — спитав Перкер, перебігаючи очима від замисленого обличчя містера Піквіка до схвильованого обличчя Вордла й підживлюючись раз-у-раз улюбленими своїми збудними ліками.

— Я думаю, — відповів Вордл, поглядаючи на містера Піквіка.

— Зрозуміло, — ствердив цей джентльмен.

— Тоді,— сказав Перкер, підводячись і відпихаючи назад свій стілець, — я раджу, щоб ви обоє пішли або поїхали, взагалі забралися звідси тим або іншим способом, бо я стомився. Обміркуйте собі цю справу, а як нічого не вигадаєте до найближчого нашого побачення, то я скажу вам, що робити.

— Порада корисна, — зауважив Вордл, не знаючи, сміятись йому чи сердитись.

— Ну, ну, дорогий сер, — відповів Перкер. — Я знаю вас обох куди краще, ніж знаєте ви самі. У вас же все й так уже вирішено.

Висловившись так, маленький