Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

Усі мовчали. Тишу порушив дзвінкий голос

- А в дорозі точно буде цікаво? - молодша донька Дагора, чотирнадцятирічна Морі, розсмішила всіх. Дівчина зніяковіла від такої уваги і навіть сховалася за сестру та старшу подругу.

- Але, пане, - відсміявшись, почав її батько, - у нас же нічого немає… і віз, і коні теж не наші. Довга дорога потребує багато чого - їжі, одягу, корму для коней. Що довше їхати - то більше витрат. А ще можуть бути розбійники... За всі ці гроші, яких у нас однаково немає, простіше купити новий будинок і якось жити.

- А це цікава думка, - зрадів Макс, - а ну… порахуйте, хто знає, скільки потрібно грошей, щоб дістатися туди, куди я сказав. При ось усьому тому, що у вас уже є - коні, вози.

- Ну... - протягнув Сатор, і Макс зробив висновок, що він зацікавлений, - дорога в таку далечінь триватиме не менше ніж півроку. Їжа - це приблизно по п'ятнадцять мідяків на день, коли більше, коли менше. Це на всіх якщо рахувати. Отже - це значить чотири з половиною срібняка на місяць. Коні є, навіть із надлишком, фураж - багато не знадобиться, те, що є в нас, - надовго вистачить, а там трава піде на додачу... одяг потрібен, тут десяток срібних напевно доведеться витратити. Ось розбійники на дорогах... але можна їхати з великими караванами, щоправда, доведеться платити... По грошах… так у кілька золотих на нас двох цілком можна вкластися, - закінчив свої підрахунки Сатор, - за такі гроші будинок точно не купити.

- Я згоден, - сказав Дагор, - а ще - три вози нам не потрібні і стільки коней теж. Їх можна продати і якісь гроші будуть.

- Ніка, внучко, ану підрахуй нам скільки грошей у нас усього, - Сатор зацікавився вже не жартівливо.

- Та рахувала я вже не раз. Шістдесят п'ять срібних і вісімдесят п'ять мідяків.

- А в мене тільки п'ятнадцять срібних і двадцять мідяків, - засмучено сказав Дагор.

- А ось ще, я мало не забув про них, - Макс простягнув головному рахівникові мішечок, - це я забрав у розбійників. Подумав, що раз вони псують нам життя, то й оплачувати його мають вони теж. - Пару хвилин стояла майже тиша - усі напружено дивилися, як Ніка розкладає монетки стовпчиками і рахує.

- Та тут... Дідусю!!! Тут багато... тут п'ять товстих монет, три тонші, сто шістдесят дві срібних і двісті двадцять мідних... - голос дівчини тремтів. Подружки допомагали їй розкладати монети купками і рахувати. На подив Макса, рахувати в цих сім'ях уміли всі.

- А якщо продати один візок і шістьох коней?

- Думаю, по два золотих за коня ми точно вторгуємо і два або трохи більше за віз. За цей, що від прийшлих дістався. Нікчемний він, для форсу тільки, в дорозі толку не буде.

- Тобто, всього виходить приблизно двадцять п'ять золотих. От і думайте - я на ці гроші все одно претендувати не буду. Ви можете розділити їх між собою, купити будинки і жити. А можете поїхати зі мною, витратити якусь частину, але, можливо, знайти щось набагато краще. А можливо й ні.

- Онучко, що ти скажеш? Ти вже доросла, маєш право на слово...

- Я б хотіла поїхати, дідусю... Немає тут життя ніякого... Здоров'я твоє не дуже, як не зможеш ти землю орати, що ми робити будемо? А собі я тут роботу не знайду. Або сам знаєш ким, - дівчина почервоніла, але очі не опустила.

- І я так думаю, боявся ось тільки говорити, щоб своїм словом твоє не придавити.

Дагор вагався.

- Тату, я теж хочу, щоб ми поїхали, - шістнадцятирічна Мірка почала першою.

- І я хочу, - підхопила Морі, - ти не думай, ми все розуміємо і що важко буде, і що розбійники можуть бути... та тільки все це вже є і далі тут буде, якщо залишимося. Я думаю сусід наш, розповість усе лихим людям, шукати вони нас будуть.

Макс аж рот відкрив від такого. «Оце дає, дівчисько... скільки-скільки їй років? Чотирнадцять? А батька щойно переплюнула. Та й його теж - це ж найголовніший фактор - бандити будуть їх шукати, обов'язково. Біс їх забирай, тих розбійників… і на торг із возом і кіньми йти не можна.»

- А хто знає - найближче місто на нашому шляху, скільки до нього?

- Днів зо три, пане. Може менше трохи, ці конячки спритніші за нашу Рябеньку.

- А якщо ми поїдемо прямо туди? Їжі купимо, скільки в руках донести втрьох зможемо і поїдемо прямо звідси? Дойдуть конячки? Є в мене побоювання, що розбійники ці, вже нас шукають. І візок примітний, на торгу відразу впізнають.

Так і вирішили. Дагор сказав, що в Дірхані їм навіть більшу ціну дадуть за коней, а одяг може бути дешевшим.