Читати книгу - "Таємничий острів"

Навів гармату і вистрілив Герберт, і чи треба говорити, як він пишався своїм першим пострілом. Але, мабуть, ще більше втішився Пенкроф. Адже це його синок виявився таким влучним гармашем.

Третє ядро, послане в напрямку гряди дюн, що йде вздовж берега бухти З’єднання, вдарилося в пісок на відстані чотирьох миль від Гранітного палацу, потім силою рикошету підскочило й упало в море, піднявши фонтани бризок.

Готуючись до четвертого пострілу, Сайрес Сміт збільшив кількість піроксиліну, бажаючи випробувати граничну далекобійність гармат. Потім поселенці відійшли вбік на випадок, якщо гармату розірве, і ґніт підпалили за допомогою довгого шнура.

Пролунав оглушливий гуркіт, але зброя витримала, і поселенці, кинувшись до вікна, побачили, як ядро зрізало верхівку скелі на мисі Щелепи, на відстані приблизно п’яти миль від Гранітного палацу, і зникло у водах затоки Акули.

— Ну, що ви скажете, містере Сайрес, про нашу батарею? — запитав Пенкроф, чиї шалені крики захвату мало не заглушали гуркіт стрілянини. — Нехай до Гранітного палацу сунуться тепер хоч усі пірати Тихого океану, — ласкаво просимо! Спробуй ступи тепер на берег без нашого дозволу.

— Повірте мені, Пенкрофе, — відповів інженер, — краще обійтися без таких експериментів.

— так, до речі, — вигукнув моряк, — що ми будемо робити із шісткою шибеників, що тиняються островом? Виходить, нехай собі розгулюють нашими лісами, луками і полями? так ці пірати — справжні ягуари, з ними, як з ягуарами, і треба поводитись. А ви як думаєте, Айртоне? — звернувся Пенкроф до свого приятеля.

Айртон не відразу відповів, і Сайрес Сміт пошкодував, що моряк необачно поставив подібне запитання. Він із хвилюванням чекав відповіді Айртона.

— Я сам був таким ягуаром, містере Пенкроф, — зніяковіло вимовив Айртон, — і не маю права висловлювати своєї думки.

І він повільним кроком вийшов з кімнати. Пенкроф усе зрозумів.

— Ох я дурень, ох телепень! — вигукнув він. — Бідний Айртон!

Але я хотів тільки довідатися його думку, він має право її висловити, як і кожен з нас.

— Абсолютно справедливо, — підтвердив Гедеон Спілет, — але стриманість Айртона робить йому честь, і ми повинні поважати те почуття, з яким він згадує своє минуле.

— Вирішено, містере Спілет, — від гукнувся моряк, — більше я вже не промахнуся! Та краще свого власного язика проковтну, ніж скривджу Айртона! Але повернімося до питання про піратів. На мій погляд, вони не вправі розраховувати на наше милосердя, і ми повинні якомога швидше очистити від них острів.

— Ви дійсно так вважаєте, Пенкрофе? — запитав інженер.

— так, вважаю.

— А чи не краще, перш ніж діяти нещадно, почекати? Можливо, вони і не зважаться на нові ворожі дії.

— А того, що вони зробили, ви вважаєте, недостатньо? — відповів запитанням на запитання Пенкроф, який не розумів подібних коливань.

— Але ж вони можуть змінитися на краще, — заперечив Сайрес Сміт, — хто знає, можуть навіть покаятися…

— Це вони покаються?! — вигукнув моряк, знизуючи плечима.

— Пенкрофе, згадай про Айртона! — сказав Герберт, беручи моряка за руку. — Став же він чесною людиною.

Пенкроф по черзі оглянув своїх товаришів. Ніколи б він не подумав, що його пропозицію так приймуть. Людина відверта і сувора, він і на мить не припускав, що комусь спаде на думку загравати з піратами, які висадилися на їхній острів, починати переговори з поплічниками Боба Гарвея, з розбійницьким екіпажем «Швидкого»; він щиро вважав їх дикими звірами, яких варто знищувати, неначе хижаків, без вагань і докорів сумління.

— Погляньте-но! — вигукнув він. — Усі проти мене одного! Ви бажаєте великодушничати з цими пройдисвітами! Нехай буде по-вашому. Тільки дивіться, аби нам потім не покаятися.

— Нам не загрожує ніяка небезпека, — заперечив Герберт, — адже ми будемо насторожі.

— Як сказати, — відгукнувся журналіст, що досі затято мовчав. — Їх же шестеро, і вони добре озброєні. Якщо бандити розбредуться по острову або засядуть де-небудь у затишному куточку, вони можуть нас, перестріляти одного за одним і заволодіти нашою колонією.

— Чому ж вони досі цього не зробили? — запитав Герберт. — Звичайно, тому, що це не в їхніх інтересах. До того ж нас теж шестеро.

— Добре, добре! — відгукнувся Пенкроф, нітрохи не Переконаний доказами друзів. — Нехай ці цяці-хлопчики займаються своїми справами, не згадуймо більше про них.

— Та ні ж, Пенкрофе, — втрутився Наб, — ти зовсім не такий злий, якого удаєш! Якби один з цих нещасних опинився раптом перед тобою на відстані рушничного пострілу, ти нізащо не стріляв би…

— Вистрілив би не роздумуючи, як у скаженого собаку, Набе, — холодно заперечив Пенкроф.

— Послухайте, Пенкрофе, — сказав інженер, — ви не раз погоджувалися з моєю думкою. Згодні ви й цього разу покластися на мене?

— Добре, я й зараз скорюся вам, містере Сміт, — відповів Пенкроф, якого ніщо не могло переконати.

— Прекрасно, тоді почекаймо, щоб напасти на них лише в тому випадку, якщо вони перші нас зачеплять.

Пропозицію інженера прийняли, хоча Пенкроф не схвалював цієї тактики і вважав, що до доброго вона не приведе. Вирішили поки що вичікувати, нічого не починаючи, але триматися напоготові. Адже острів Лінкольна досить великий, земля тут родюча. Якщо в душі прибульці зберегли добрі почуття, можливо, вони зрештою виправляться. В тих умовах, у яких вони тепер опинилися, в їхніх же власних інтересах повернутися до чесного життя. У всякому разі, варто чекати хоча б з гуманності. Правда, поселенцям уже не доведеться так безтурботно, як раніше, розгулювати по всьому острову. Досі вони побоювалися лише диких звірів, а тепер шестеро злочинців, можливо, лютіших, ніж хижаки, блукають десь неподалік. Небезпека чимала, і, безперечно, люди не такі хоробрі, як наші колоністи, втратили б надовго душевний спокій.

Що з того! У суперечці з Пенкрофом правда була на боці колоністів. Але чи не помиляються вони — це покаже майбутнє.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Проект експедиції. — Айртон у коралі. — Відвідування порту Повітряної кулі. — Зауваження Пенкрофа на борту «Бонадвентура». — У кораль послано депешу. — Айртон не відповідає. — Виступаймо завтра. — Чому не діє телеграф? — Постріл

Тим часом колоністи готувалися до ретельного обстеження острова, справедливо вважаючи це своїм найважливішим завданням, тому що тепер їхня експедиція мала подвійну мету: насамперед знайти таємничого заступника, в існуванні якого вже ніхто більш не сумнівався, і одночасно довідатися, що сталося з піратами, де вони переховуються, чим промишляють і чого варто побоюватися з їхнього боку.

Сайрес Сміт охоче б вирушив у дорогу без зволікання, але подорож триватиме кілька днів, а тому випадало взяти із собою візок, навантаживши його табірним устаткуванням і різним начинням, необхідним для облаштування привалів. Але як на гріх, один з онагрів пошкодив собі ногу і не