Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (10.02)

Ми тільки-но вийшли зі школи, як Денис обережно взяв мене за руку.

— Поїхали? — посміхнувся він, відчиняючи мені дверцята авто.

— Так, поїхали зустрічати твоїх батьків ( сьогодні вони прилітають з Німеччини). Я, якщо чесно, трохи скучила за ними, — усміхнулась я, вмощуючись на сидінні.

— Вони точно за тобою скучили ще сильніше. Мама навіть питала, чи ти часом не хворіла — каже, ти в останньому відео виглядала блідою.

— Я просто... трохи втомилась. Але зараз наче краще, — сказала я, поправляючи волосся.

Він не відповів, лише швидко глянув на мене з тривогою і стиснув мою руку.

Дорога промайнула швидко, ми говорили про всяку дрібницю — школу, весну, плани на вихідні. Але, здається, в обох середині кипіло якесь приємне хвилювання.

Коли ми під’їхали до аеропорту, Денис кинув погляд на табло прильотів і нахилився ближче до мене:

— Їхній рейс уже приземлився. Ходімо.

Я кивнула, і ми разом пішли до зони прибуття. І щойно відчинилися двері, як його мама — енергійна, стильна, з елегантним багажем — кинулася до мене з обіймами.

— Вікусю! Сонечко! Ти така худенька! Ти їла взагалі?

— Їла, пані Ірино, не хвилюйтеся, — сміючись, відповіла я, хоча трохи почервоніла.

Його тато — серйозний, але завжди теплий у погляді — підійшов трохи спокійніше, але теж усміхнувся.

— Ну що, доню, як ви тут без нас? — спитав він, і я відчула, як мені теплішає в серці від його слів.

— Тиждень пролетів, як один день. Ви, мабуть, добре провели час?

— Так, але вже дуже хотілося додому, — сказала його мама, кивнувши на валізи. — І тебе, Денисе, ми не чекали побачити тут — ти ж мав лишатися в Німеччині.

Денис знизав плечима й подивився на мене:

— Ну… змінив плани.

Вона одразу зрозуміла. Її погляд м’яко ковзнув від нього до мене, і вона тільки усміхнулася. А я — опустила очі, відчувши, як щоки спалахнули.

— Ви наймиліша парочка в світі, — сказала вона.

Ми забрали валізи, і вже в машині, коли ми з Денисом сиділи попереду, а його батьки позаду, мама Дениса промовила до нас:

— Ви не повірите, але навіть там, у Німеччині, ми з татом сперечались, на кого буде схожий малюк. Я ставлю на очі Віки.

— А я — на носик Дениса, — додав тато.

Ми з Денисом розсміялися водночас.

— А якщо двійня? — тихо підкинув Денис і подивився на мене з хитрою посмішкою.

— Тоді розберемося по факту, — відповіла я, штовхнувши його плечем.

І в той момент мені було легко. Без пліток. Без страху. Лише ми — родина, яка зустрічає весну разом.