Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

А потім упали стіни.

Зусилля стражників і рятівників дозволили зберегти половину комори і якусь чверть броварні.

Настав смердючий світанок.

Хувенагель сидів у грязюці та попелі в обсмаленому халаті та делії з випоротків. Сидів і голосно плакав, рюмсав, наче дитина.

Театр, що йому належав, броварня й комора були, зрозуміло, застраховані. Проблема полягала в тому, що страхове товариство також було власністю Хувенагеля. Нічого, навіть податкове шахрайство, не було в змозі компенсувати хоча б частину його втрат.

* * *

— Куди тепер? — запитав Ґеральт, дивлячись на стовп диму, що розмитою смугою перехрещував рожеве світанкове небо. — Кому ще ти хочеш віддячити, Цірі?

Вона глянула на нього, і він миттєво пошкодував, що запитав. Раптом захотів її обійняти, замріяв, аби потримати її в обіймах, притулити, погладити волосся. Охороняти. Ніколи-ніколи не дозволить він, аби була вона сама. Аби спіткало її зло. Аби спіткало її щось, що призведе до того, що запрагне вона помсти.

Йеннефер мовчала. Йеннефер останнім часом багато мовчала.

— Тепер, — дуже спокійно промовила Цірі, — ми поїдемо до селища, що має назву Говорог. Назва та походить від солом’яного єдинорога, який опікується тою місциною — смішної, бідної лялечки. Хочу, аби на пам’ять про те, що там сталося, мешканці мали… Ну, якщо не більш коштовний, то хоча б більш вишуканий тотем. Розраховую на твою допомогу, Йеннефер, бо без магії…

— Знаю, Цірі. Що далі?

— Болота Переплуту. Маю надію, що потраплю… до хати серед мочарів. У хаті ми знайдемо рештки людини. Хочу, аби рештки ті впокоїлися в пристойній могилі.

Ґеральт усе ще мовчав. І не відводив погляду.

— Потім, — продовжила Цірі, без найменших проблем витримуючи його погляд, — заглянемо в селище Дун Даре. Тамтешню корчму, скоріш за все, спалили, не виключаю, що й корчмаря вбили. З моєї вини. Засліпили мене ненависть та бажання помститися. Спробую якось віддячити його родині.

— На те, — сказав він, усе ще дивлячись, — способу немає.

— Знаю, — відповіла вона відразу твердо, майже з гнівом. — Але я стану перед ними в покорі. Запам’ятаю вираз їхніх очей. Маю надію, що пам’ять про ті очі вбереже мене від таких помилок. Ти розумієш це, Ґеральте?

— Розумію, Цірі, — сказала Йеннефер. — Обоє, вір нам, ми розуміємо тебе дуже добре, донечко. Їдьмо.

* * *

Коні несли, наче вітер. Наче магічний вихор. Стривожений трійкою вершників, що пронеслися повз нього, підвів голову подорожній на шляху. Підвів голову купець на возі з товаром, злочинець, що тікав від закону, бідолаха-осадник, вигнаний політиками із землі, на якій він осів, повіривши іншим політикам. Підводили голови вагабунд, дезертир і пілігрим із костуром. Підводили вони голови, перелякані та здивовані. Не впевнені в тому, що бачили.

Еббінґом і Ґесо почали кружляти оповідки про Дике Полювання. Про Трьох Вершників-Привидів.

Оповідки придумували й розповідали вечорами в хатах, що просмерділи топленим смальцем і цибулею, у задимлених корчмах, трактирах, хуторах, смолярнях, лісових поселеннях і прикордонних стражницях. Розповідали, вимислювали, казкували. Про війну. Про геройство й рицарство. Про дружбу й справедливість. Про підлість і зраду. Про любов вірну й правдиву, про кохання, що завжди тріумфує. Про злочин і покарання, що завжди наздоганяє злочинця. Про справедливість, завжди справедливу.

Про правду, що, наче олія, завжди наверх випливає.

Казкували, казкам тим радіючи. Утішаючись казковою вигадкою. Бо все ж навколо, у житті, усе діялося цілком інакше.

Легенда росла. Слухачі в справжньому трансі поглинали повні почуттів слова казкарів, що розповідали про відьмака та чародійку. Про Вежу Ластівки. Про Цірі, відьмачку зі шрамом на обличчі. Про Кельпі, зачаровану кобилу.

Про Володарку Озера.

Це прийшло пізніше, через роки. Через багато-багато років.

Але вже зараз, ніби насіння, набубнявіле після теплого дощу насіннячко, легенда проростала та вкорінювалася в людях.

* * *

Невідомо коли настав травень. Спершу ночами, що сяяли й іскрилися далекими вогнями Беллетейну. Коли Цірі, дивно піднесена, скочила на Кельпі й погнала чвалом до вогнища, Ґеральт і Йеннефер скористалися з тієї можливості, хвилинки самотності. Роздягнувшись ледь настільки, наскільки було потрібно, кохалися вони на кинутому на землю кожусі. Кохалися в поспіху й забутті, мовчки, без слів. Кохалися швидко та недбало. Аби більше й сильніше.

А коли надійшло заспокоєння, обоє вони, тремтячи й зціловуючи одне одному сльози, дивувалися дуже, скільки щастя дало їм оте кохання, що відбулося абияк.

* * *

— Ґеральте?

— Слухаю, Йен.

— Коли я… Коли ми не були разом, ти був з іншими жінками?

— Ні.

— Ані разу?

— Ані разу.

— І голос у тебе навіть не здригнувся. Навіть не знаю, чому я тобі не вірю.

— Я завжди думав тільки про тебе, Йен.

— А тепер вірю.

* * *

Невідомо коли настав травень. Тепер і вдень. Осот забризкав жовтим та поцяткував луки, дерева в садах стали пухкі й важкі від цвіту. Діброви, надто статечні, аби поспішати, усе ще залишалися темними й голими, але вже зазеленіли зеленою імлою, а по краях яскравілися яскравими плямами берези.

* * *

Якоїсь ночі, коли стояли вони табором у порослій вербами котловині, відьмака розбудив сон. Кошмар, у якому він був паралізований і беззбройний, а велика сіра сова орала йому пазурами обличчя, шукала кривавим дзьобом очі. Він прокинувся. І не був упевнений, чи не перенісся він з одного кошмару в інший.

Над їхнім табором клубочилося сяйво, на яке бочилися та форкали коні. У сяйві було видно щось на кшталт нутрощів будинку, щось, схоже на підперту чорною колонадою замкову залу. Ґеральт бачив великий стіл, навколо якого сиділи десять постатей. Десять жінок.

Чув слова. Уривки слів.

…її до нас доставити, Йеннефер. Наказуємо тобі.

Ви не можете мені наказувати. Не можете наказувати їй! Не маєте ви над нею жодної влади!

Я їх не боюся, мамо. Вони нічого мені не можуть зробити. Якщо бажають, я стану перед ними.

…збирається першого червня, у ніч місяця. Наказуємо вам обом, аби ви були тут. Застерігаємо, що покараємо неслухняність.

Я прибуду зараз, Філіппо. Нехай вона ще побуде з ним. Нехай він не буде сам. Лише кілька днів. Я прибуду відразу ж. Як заручниця доброї волі.

Виконай моє прохання, Філіппо, прошу.

Сяйво запульсувало. Коні дико зафоркали, забили копитами.

Відьмак прокинувся. Цього разу насправді.

* * *

Назавтра Йеннефер підтвердила його побоювання. Після довгої, проведеної на