Читати книгу - "Американський психопат"

взагалі колись були, раптом стають слабкими і зникають, відчуття того, що інші творять мою долю, не полишить мене до кінця дня. «Це… не… гра», — хочу кричати я, але не можу вдихнути, хоча вона цього не помічає. Я відвертаю обличчя. Мені потрібен відпочинок. Я не знаю, що сказати. Збентежений, я тягнуся до місіс Вульф, однак зупиняю руку на півдорозі, натомість, кладу її собі на груди, але я її не відчуваю, навіть коли послабляю краватку. Вона лежить там і тремтить, і я не можу цього припинити. Я шаріюсь, мені відібрало мову.

— Вам краще піти, — каже брокер.

Ми стоїмо в коридорі, одне навпроти одного.

— Не створюйте проблеми, — тихо повторює вона.

Я стою там ще кілька секунд, перш ніж позадкувати, підвівши руки на знак покори.

— І не повертайтеся, — каже вона.

— Не буду, — кажу я. — Не турбуйтеся.

У дверях з’являється пара. Місіс Вульф спостерігає за мною, поки я викликаю ліфт. Запах троянд у ліфті перекриває все.

Тренування

Вільні ваги та обладнання «Наутілус» знімають стрес. Тіло належним чином реагує на тренування. Знявши сорочку, я ретельно вивчаю своє відображення у дзеркалі над раковинами в роздягальні «Ексклюзиву». М’язи рук горять, живіт пружний, як ніколи, груди сталеві, м’язи міцні, наче граніт, очі білі, мов лід. У моїй шафці в роздягальні лежать три вульви, які я нещодавно зрізав із різних жінок, на яких вчинив напад минулого тижня. Дві вимиті, одна — ні. До однієї з них причеплена шпилька для волосся, моя улюблена — обв’язана синьою стрічкою від «Гермес».

Кінець вісімдесятих

Запах крові пробирається до моїх снів, переважно кошмарних. Океанський лайнер палає, я дивлюся на виверження вулкана на Гаваях, більшість трейдерів у «Саломон» помирають насильницькою смертю, Джеймс Робінсон робить зі мною щось погане, я знову в школі-інтернаті, потім у Гарварді, я мрець поміж живих. Мої сни — нескінченне кіно про автокатастрофи та аварії, електричні стільці та жахливі самогубства, шприци та замучених пін-ап дівчат, літаючі тарілки, мармурові джакузі, рожевий перець горошком. Коли я прокидаюсь у холодному поту, доводиться вмикати широкоекранний телевізор, щоб заглушити звуки будівництва, що лунають звідкілясь увесь день. Місяць тому була річниця смерті Елвіса Преслі. Повз мене проносяться футбольні матчі, без звуку. Я чую, як клацає автовідповідач, один раз, дуже тихо, вдруге. Усе літо Мадонна кричить до нас: «Життя — це загадка, всі мусять лишитись самі…»

Коли я йду Бродвеєм на зустріч із Джин, моєю секретаркою, за пізнім сніданком, якийсь студент із планшетом просить мене назвати найсумнішу пісню, яку я тільки знаю. Я одразу ж кажу, що це «Ти не завжди можеш мати те, що хочеш» «Бітлз». Потім він просить назвати найвеселішу пісню, і я називаю «Блискуче прикриття» Брюса Спрінгстіна. Він киває, записує, і я прошкую далі, повз «Лінкольн-Центр». Автокатастрофа. Біля дороги припаркована «швидка». На тротуарі в калюжі крові лежить купа нутрощів. Я купую в корейській крамничці дуже тверде яблуко й з’їдаю його дорогою до Джин, котра зараз стоїть біля входу до Центрального парку на Шістдесят сьомій вулиці, а навколо неї — прохолодний і сонячний вересневий день. Коли ми дивимось на хмари, вона бачить острів, цуценя, Аляску, тюльпан. Я бачу, хоч і не кажу їй, затискач для грошей «Ґуччі», сокиру, розрізану навпіл жінку, велику, білу, пухнасту калюжу крові, що розпливається небом і скрапує на місто, на Мангеттен.

Ми зупиняємось у вуличному кафе у Верхньому Вест-Сайді, «Ніде», обговорюємо, який фільм подивитись, чи є якісь музейні виставки, що варто відвідати, чи, може, просто пройтись. Вона пропонує зоопарк, я бездумно киваю. Джин добре виглядає, наче вона займалась у спортзалі, на ній жакет із тканини ламе з золотою ниткою та оксамитові шорти від «Мацуда». Я уявляю себе на телеекрані в рекламі нового продукту — винний напій? Лосьйон для засмаги? Жувальна гумка без цукру? Різка зміна кадру, я йду пляжем, плівка чорно-біла, навмисне подряпана, лунає дивна, моторошна поп-музика середини шістдесятих з відлунням, начебто вона йде з каліопи[167]. Ось я дивлюсь у камеру, ось я тримаю продукт — новий мус? Тенісні туфлі? Ось вітер роздуває моє волосся, день, потім ніч, потім знову день, а потім ніч.

— Мені холодну каву без кофеїну з молоком, — каже офіціанту Джин.

— Мені теж каву без кокаїну, — неуважно кажу я і швидко отямлююсь. — Тобто… без кофеїну.

Стурбовано дивлюся на Джин, але вона тільки всміхається до мене безтямно. На столику між нами лежить недільний випуск «Таймс». Ми плануємо повечеряти, можливо, завтра. Хтось, схожий на Тейлора Престона, проходить повз нас, махає мені. Я опускаю свої «Рей-Бени», махаю йому у відповідь. Хтось проїздить поряд із нами на велосипеді. Я прошу помічника офіціанта принести води. Натомість з’являється офіціант і ставить на стіл тарілку з двома кульками шербету — кінза з лимоном та горілка з лаймом, і я не чув, щоб Джин це замовляла.

— Хочеш спробувати? — питає вона.

— Я на дієті, — відповідаю я. — Але дякую.

— Тобі ж не треба худнути, — щиро здивована Джин. — Ти жартуєш, так? Ти чудово виглядаєш. Дуже стрункий.

— Завжди можна бути стрункішим, — бубоню я, дивлячись на машини на вулиці, щось мене відвертає, не знаю, що саме. — Можна… краще виглядати.

— Що ж, може нам тоді не варто вечеряти? — стривожено каже вона. — Не хочу заважати твоїй… силі волі.

— Ні. Все гаразд, — кажу я. — Все одно я не… дуже добре себе контролюю.

— Серйозно, Патріку, я зроблю все, що скажеш, — каже Джин. — Якщо не хочеш вечеряти, то не будемо. Тобто…

— Все гаразд, — наполягаю я. Щось клацає. — Не варто так прислужуватись йому… — пауза, і я виправляюсь: — Тобто… мені. Добре?

— Я просто хочу знати, чого ти хочеш, — говорить вона.

— Хочу жити довго й щасливо, — саркастично кажу я. — Ось чого я хочу.

Я уважно дивлюся на Джин десь із півхвилини, потім відвертаюся. Вона принишкла. Через деякий час замовляє пиво. На вулиці спекотно.

— Ну ж бо, всміхнись, — трохи згодом заохочує мене вона. — Немає причини сумувати.

— Знаю, — зітхаю я, трохи м’якше. — Але… важко посміхатись.

У наші дні. Принаймні мені важко. Здається, я до цього не звик. Не знаю.

— Саме тому… людям потрібні люди, — ніжно