Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Катліна відповіла:

— Відріжу.

І справді, вона взяла ножа й пішла з Неле, а за ними урядовці суду. Вона йшла швидко і впевнено з Неле, гарненьке личко якої розчервонілось від ходи і стало ще краще.

Урядовці, старі, захекані, тремтіли від холоду і ледве встигали за ними. Вони здавалися чорними тінями на білому полі. Неле несла лопату. Коли вони дійшли до поля Серваса ван дер Віхте і вийшли на греблю, Катліна, показуючи праворуч у поле, сказала:

— Гансе, ти й не думав, що я сховалася тут і вся аж тремтіла від дзенькоту шпаг. Гільберт скрикнув: «Криця холодна!» Гільберт був гидкий, а Ганс вродливий. Ти матимеш його руку, залиш мене саму.

Потім вона зійшла наліво, стала навколішки в снігу і тричі крикнула, скликаючи духів.

Тоді Неле дала їй лопату. Катліна тричі перехрестила лопату, потім накреслила на снігу труну і три перевернутих хрести — один на схід, другий на захід, третій на північ і промовила:

— Три — це Марс біля Сатурна і три — це відкриття під знаком Венери, ясної зірки. — Вона обвела труну великим колом і сказала: — Згинь, злий демоне, що стережеш тіло. — Тоді, ставши навколішки, почала молитись: — Дияволе-друже Гільберте! Ганс, мій пан і владар, наказав мені прийти сюди, відрізати в тебе руку і принести йому. Я повинна його слухатись. Не спали мене вогнем земним за те, що я порушую урочистий спокій твоєї могили. І прости мене заради Господа і всіх святих його.

Потім вона розбила лід на накресленій труні, дійшла до сирого дерну, а тоді до піску, і нарешті намісник, урядовці, Неле і сама Катліна побачили тіло чоловіка, біле, як вапно, бо воно лежало в піску. Він був у сірому суконному камзолі і такому самому плащі, його шпага лежала поряд із ним. На поясі висів у нього плетений гаманець, а в грудях під серцем стирчав широкий кинджал. Камзол був закривавлений, кров просочилася й на спину. Це був молодий хлопець.

Катліна відрізала у нього руку і сховала у свій кошик. Намісник дозволив їй це і наказав зняти з трупа всі відзнаки та одежу. Катліна запитала, чи й це Гансів наказ, і коли намісник відповів ствердно, вона виконала все.

Коли труп був роздягнутий, всі побачили, що він зсохся, як дерево, і анітрохи не згнив. Потім намісник та урядовці звеліли засипати його знову і пішли, а стражники понесли одяг.

Коли вони підійшли до в’язниці, намісник сказав Катліні, що Ганс її чекає, і вона радісно ввійшла туди.

Неле хотіла не пустити її, але Катліна водно повторювала:

— Я хочу бачити Ганса, мого пана.

І Неле, ридаючи, сіла на порозі в’язниці, бо знала, що Катліну взято під варту, як чарівницю, за те, що чаклувала й креслила на снігу.

І в Дамме говорили, що пощади їй не буде.

Катліну замкнули в західному підземеллі в’язниці.

5

Другого дня подув з Брабанту вітер, сніг розтанув, і луки залило водою.

А дзвін, прозваний borgstorm, скликав суддів на засідання трибуналу Vierschare під намет, бо дернові лави були мокрі.

Навколо суддів з’юрмився народ.

Йооса Даммана привели незв’язаного, в його дворянській одежі. Катліну привели також, у тюремному халаті з сірого полотна, зі зв’язаними спереду руками.

На допиті Йоос Дамман признався, що вбив свого друга Гільберта на поєдинку шпагою. Коли ж йому зауважили: «Його вбито кинджалом», — він відповів:

— Я добив його уже на землі, бо він довго не вмирав. Я вам признаюсь у цьому, бо знаю, що за законами Фландрії заборонено переслідувати вбивцю, якщо минуло десять років.

Суддя запитав його:

— Ти не чаклун?

— Ні, — відповів Дамман.

— Доведи це, — мовив суддя.

— Я зроблю це слушного часу і в належному місці, а зараз не бажаю, — відповів Йоос Дамман.

Тоді суддя запитав Катліну, та вона не чула нічого — не зводила очей з Ганса.

— Ти — мій володар у зелених шатах, прекрасний, як ясне сонечко. Забери вогонь, мій коханий!

Тоді Неле відповіла за Катліну:

— Вона може сказати вам лише те, що вам відомо, панове судді. Вона ж не чаклунка, а просто божевільна.

Тоді суддя сказав:

— Чаклун — це той, хто свідомо диявольськими засобами намагається досягнути якоїсь мети. А тому ці двоє — чоловік і жінка — чаклуни і у своїх намірах, і в діях; він — бо давав їй масть, щоб полетіти на шабаш, і натирав своє обличчя, щоб світилося, як у Люцифера, з метою виманити гроші та задовольнити свою хіть; вона ж підкорилася йому, вважаючи його за диявола, і піддалася його волі. Він чинив злочини, а вона явна його співучасниця. Отже, тут не може бути пощади, я кажу це тому, що старшини й народ, як мені здається, надто поблажливо ставляться до цієї жінки. Щоправда, вона не вбивала, не крала, не насилала на людей чи на худобу пошестей, не лікувала хворих недозволеними ліками, а лише простими, всім відомими травами, чесно, по-християнському. Та вона хотіла доньку свою віддати дияволові, і коли б та, незважаючи на свій юний вік, сміливо і мужньо не опиралась цьому, то Гільберт оволодів би нею і вона стала б такою самою відьмою, як і мати. А тому я питаю вас, шановні панове судді, чи не вважаєте ви за потрібне їх обох узяти на тортури?

Старшини не відповіли нічого, показуючи цим, що вони не схвалюють тортур для Катліни.

Тоді суддя знову заговорив:

— Я так само, як і ви, пройнявся до цієї жінки жалем і співчуттям. Але ж хіба ця така покірна дияволові божевільна відьма не могла б відрізати серпом голову своїй доньці, як це вчинила з наказу нечистого Катріна Дарю у Франції зі своїми двома доньками, коли б цього зажадав її розпусний коханець? Або хіба не могла б вона з наказу того ж таки жахливого коханця наслати моровицю на худобу чи зіпсувати масло на маслоробні, вкинувши туди цукру? Хіба не брала б вона участі в чорних месах, блудодійстві та іншій мерзоті? Хіба не могла б вона їсти людське м’ясо, вбивати дітей, щоб пекти з їхнього м’яса пироги, як це робив один пиріжник у Парижі? Не могла б відрізати литки у вішальників, щоб, принісши додому, вгризатися в них зубами, вчинивши тим самим найганебніше злодійство і блюзнірство? От через те я й гадаю, що судові