Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

ООН Ендрю Янґа — в минулому одного з найближчих співробітників убитого за кілька років перед тим лідера громадянського руху негрів Мартіна-Лютера Кінґа. Підкреслено ліберальний Янґ провадив в ООН аж занадто самостійну політику. Й хоча Картер запально стверджував: «З усіх людей, яких я будь-коли бачив на громадських посадах, Енді Янґ — найкращий», президентові довелося зрештою відправити його у відставку після ніким не санкціонованих контактів з представниками Організації визволення Палестини.

Саме у сфері зовнішньої політики за часів Картера відбулися найбільші зміни. «Америці належить споконвічне історичне право ототожнювати себе з процесом всесвітньої боротьби за права людини», — проголосив президент. Цинічний принцип своїх попередників: «Це сучий син, але це наш сучий син», — згідно з яким Вашингтон «не помічав» антидемократичних дій керівників деяких своїх союзників, Картер здав до архіву. Було різко обмежено співробітництво з Чилі Піночета, аргентинською військовою хунтою, урядом білої меншості в Південній Африці, деякими іншими диктаторськими режимами. Величезним успіхом Картера став зрештою підписаний за його посередництва у вересні 1978 року Кемп-Девідський договір між Анваром Садатом та Менахемом Бегіном. Американський президент запросив лідерів Єгипту та Ізраїлю до своєї заміської резиденції й просто не випускав їх звідти, аж доки не було знято всі суперечливі питання, досягнуто миру між двома країнами й у принципі вирішено створити Палестинську автономію. «Доки обидві сторони не виграють, жодна згода не може бути стійкою», — підсумував Картер цей перший за багато десятиріч (і поки що останній) прорив у близькосхідному врегулюванні. Картер за допомогою Бжезинського 1979 року відновив повномасштабні дипломатичні відносини з Китаєм. Саме він успішно завершив у вересні 1977 року переговори, які тривали 13 років, щодо передачі суверенітету над зоною Панамського каналу цій латиноамериканській країні, а 1980 року значною мірою завдяки його позиції було забезпечено передачу влади в Родезії чорній більшості. Картер досягнув другої угоди про обмеження стратегічних ядерних озброєнь, яку було підписано під час його зустрічі з Брежнєвим у червні 1979 року у Відні. Проте «моральна» зовнішня політика приносила Картеру не тільки успіхи, а й гіркі невдачі. 1977 року в Ефіопії, 1978-го — в Південному Ємені та Афганістані, 1979-го — в Нікарагуа до влади прийшли прорадянські режими. Але двома найбільшими невдачами Картера стала радянська окупація Афганістану та ісламська революція в Ірані. Обидві ці події відбулися наприкінці 1979 року. Замість відданого та найважливішого стратегічного союзника на Близькому Сході, яким був шахський Іран, Штати отримали істерично антиамериканську Ісламську республіку. При цьому співробітників американського посольства в Тегерані було захоплено як заручників, і Картер так і не спромігся їх звільнити ані шляхом дипломатичних переговорів, ані силою — рейд американських командос на Тегеран ганебно провалився. Американських заручників іранські аятоли передали вже адміністрації наступного президента США Рейґана, який використав нездатність Картера звільнити заручників як один із козирів своєї виборчої кампанії. Тим більше, що саме Картер усіляко стримував шаха від кривавих репресій проти ісламських революціонерів. Хто знає, чи зберіг би шах владу, застосувавши силу, але, на думку багатьох експертів, шанс у нього був…

Що ж стосується відповіді на агресію СРСР проти Афганістану, то вона була достатньо жорсткою й, як з’ясувалося з часом, цілком ефективною. Проте під час виборчої кампанії 1980 року проти Картера спрацювало й те, що він так і не спромігся змусити СРСР негайно вивести війська з Афганістану. Саме Картер практично відібрав у перестарілих членів брежнєвського політбюро їхню найулюбленішу іграшку — олімпійського Мішку, ініціювавши разом із Марґарет Тетчер бойкот Олімпіади-80 у Москві більшістю країн світу. Але, окрім цього радше символічного жесту, проти СРСР були запроваджені й набагато ефективніші санкції, які через десятиліття стали однією з причин загибелі цієї держави. Картер, за його словами, «здійснив повну переоцінку своїх поглядів на Радянський Союз». Угоду SALT-2 так і не було ратифіковано, запроваджено заборону на продаж Радянському Союзові сучасних технологій і зерна. Тоді ж Картер підписав рішення про створення Сил швидкого розгортання і збільшення військових витрат (реальних, а не інфляційних) на 4,5 відсотка щороку протягом 1981—1985 років.

Проте головною причиною нищівної поразки Картера в боротьбі за другий президентський термін стали все ж таки його невдачі у внутрішній політиці, перш за все у сфері економіки. Рейґан звернувся до виборців: «Поставте собі просте питання: чи живеться вам краще, ніж чотири роки тому?» Й більшість американців відвернулася від Картера. Адже 1975 року лише 21 відсоток з них вважав, що наступний рік буде гіршим за попередній, а 1979-го — вже 55 відсотків. За цей самий час частка тих, хто боявся інфляції, зросла з 38 до 87 відсотків. Звичайно, якоюсь мірою Картерові просто не пощастило — саме в роки його президентства циклічна економічна криза наклалася на світову енергетичну. Відтак енергоносії не просто критично подорожчали — вони стали в Америці дефіцитом, коло автозаправок уперше з часів Другої світової вишикувалися довжелезні черги. Рішення Картера про створення Міністерства енергетики й запровадження Енергетичного білля було слушним, але принесло позитивні результати лише через кілька років. Проте в цілому Картерові так і не вдалося сформулювати цілісну та ефективну економічну політику, як для відповіді на поточні виклики, так і для вирішення перспективних завдань. «Треба усвідомити, що президент — не надлюдина, — писав через кілька років після завершення терміну Картера його віце-президент Волтер Мондейл. — Він мусить багато працювати, але не по 18 годин на добу без передишки, оскільки в цьому разі втрачається перспектива, неможливо охопити всю картину й можна опинитися за бортом. Що й сталося з Картером». «Коли Картер залишав Білий дім, він виглядав на 10 років старішим, ніж той Джіммі, що чотири роки тому заходив туди, — пише один з американських журналістів. — Рейґан же за 8 років перебування при владі зовнішньо взагалі майже не змінився».

«Містеру Картеру, людині та субмарині»…

У лютому 2005 року на воду було спущено третю й останню американську атомну субмарину із серії «Морські вовки» — на 30 метрів довшу за дві попередні. Вона коштує 3,2 мільярда доларів і називається «Джіммі Картер». Узагалі в Америці, як і в будь-якій демократичній країні, не прийнято називати кораблі іменами людей, які ще живі. Але для 39-го президента Сполучених Штатів вирішили