BooksUkraine.com » Сучасна проза » Ежені Гранде. Селяни 📚 - Українською

Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

126
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ежені Гранде. Селяни" автора Оноре де Бальзак. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 120 121 122 ... 175
Перейти на сторінку:
«піди туди», як я кажу Годенові,— і він іде! «Зроби це» — і він робить!.. А ти, дитинко моя, просто створена, на те, щоб запаморочити голову якомусь міському кавалерові, от як сину пана Люпена… Тільки сказати, пан Аморі закохався в мою сестру Марі, тому що вона білява, а мене наче побоюється… Але ти, відтоді, як ці пани з павільйону тебе нарядили, ти просто маєш вигляд імператриці.

Спритно примушуючи забути Ніколя, щоб приспати недовірливість цієї наївної душі, Катрін тонко вливала в неї солодкий напій похвал. Сама того не знаючи, вона торкнулася потайної рани цього серця. Бувши не чим іншим, як бідною селянкою, Пешіна разом з тим становила приклад надзвичайно раннього розвитку, властивого багатьом натурам, приреченим так само передчасно закінчити свої дні, як вони розквітли. Своєрідний продукт чорногорської і бургундської крові, зачата й виношена в тривогах війни, вона безперечно зазнала впливу цих обставин. Тоненька, тендітна, смуглява, наче тютюновий листок, крихітна на зріст, вона була неймовірно сильна, хоч це зникало з уваги селян, які нічого не знають про таємниці нервової будови. Нервам нема місця в системі сільської медицини.

У тринадцять років Женев'єва перестала рости, хоч зріст її ледве відповідав її вікові. Чи від природи, чи від впливу проміння бургундського сонця, колір обличчя її набрав темного й блискучого відтінку топаза, — темного забарвленням, блискучого через особливу властивість шкіри, що надає навіть молоденькій дівчині старечого вигляду. Медицина, мабуть, не наважиться твердити це. Ця передчасна старечість обличчя надолужувалася жвавістю, блиском, багатством світла, які обертали очі Пешіни на дві яскраві зірки. Як в усіх очей, що залиті сонцем і потребують, мабуть, посиленого захисту, повіки її були опушені віями майже надмірної довжини. Волосся синявочорне, тонке, довге, густе, товстими косами вінчало її чоло, вирізьблене, наче в античної Юнони. Ця розкішна діадема волосся, ці величезні вірменські очі, це небесне чоло панували на обличчі. Ніс, хоч і правильної форми в основі і з красивою горбинкою, закінчувався рухливими, як у коня, приплюснутими ніздрями. Пристрасть іноді роздувала їх, і обличчя набирало тоді шаленого виразу. Так само, як ніс, уся нижня частина обличчя здавалася незакінченою, наче глини не вистачило пальцям божественного скульптора. Між нижньою губою і підборіддям відстань була така невеличка, що, взявши Пешіну за підборіддя, неминуче довелося б торкнутися її губ; але зуби не давали змоги звернути увагу на цю ваду: ви могли б припустити існування окремих душ у цих невеличких, блискучих, гладеньких, красиво виточених, прозорих кісточок, які охоче виглядали з занадто великого рота, особливо підкресленого вигином, що надавав губам схожості з примхливо зігнутим коралом. Світло так вільно проходило крізь вушні раковини, що на сонці вони здавались рожевими. Колір обличчя, хоч і смуглявий, вказував на дивовижну ніжність шкіри. Коли, як казав Бюффон, любов зосереджена в дотику, то ніжність цієї шкіри мала бути дійовою і хвилюючою, як запах дурману. Груди, як і все тіло, вражали своєю худорлявістю; але спокусливо маленькі ніжки й ручки говорили про наявність підвищеної нервової сили і про живучість усього організму.

Ця суміш диявольських недосконалостей і божественних красот, гармонійна, незважаючи на стільки незгод, бо вона об'єднувалася дикою гордістю, цей виклик могутньої душі кволому тілу, написаний в очах, — усе це робило образ дівчинки незабутнім. Природа хотіла створити із цієї невеличкої істоти жінку, обставини ж її зачаття надали їй зовнішності й будови хлопчика. Глянувши на цю дивовижну дівчину, поет сказав би, що її батьківщина— Йємен, бо все в ній нагадувало африта й генія арабських казок. Обличчя Пешіни не обманювало. Душа її, насправді, відповідала вогненному поглядові, розум — її вустам, що сяяли чарівними зубками, думка — величному чолу, пристрасність — ніздрям, завжди готовим заржати. Отже, любов, як її розуміють серед палючих пісків, у пустелі, бурхливо хвилювала це двадцятирічне серце, навперекір тринадцяти рокам цієї дитини Чорногорії, що їй, як і рідній сніговій верховині, ніколи не судилося прикраситися весняними квітами.

Спостережливі люди тепер зрозуміють, чому Пешіна, в якої пристрасть виходила з усіх пор, збуджувала в розпусниках приспану надуживаннями уяву; цілком так само у вас течуть слинки за столом при вигляді потворних фруктів, вкритих червоточинами й чорними плямами, та, як з досвіду знає кожен ласун, наділених від природи, під їх шкірою, цілком особливою соковитістю та ароматом. Чому грубий чорнороб Ніколя переслідував цю істоту, гідну поета, коли вся долина жаліла її за хворобливу потворність? Чому старий Рігу запалав юнацькою пристрастю до неї? Хто з двох був молодий, і хто старий? Чи був молодий селянин такий же пересичений, як і старий лихвар? Як злилися дві вікові крайності в одній спільній зловісній примсі? Чи подібна сила, що закінчується, до сили, яка щойно зародилася? Людська зіпсутість — прірва, яку охороняють сфінкси: вона майже завжди виникає і завершується під знаком запитання, що лишається без відповіді.

Тепер повинен бути зрозумілим вигук: «Piccina!..», що вирвався у графині, коли вона торік побачила на дорозі Женев'єву, вражену видовищем коляски й жінки в такому одязі, як пані де-Монкорне. Ця дівчина, майже недоносок, сповнена чорногорською енергією, покохала високого, вродливого, шляхетного начальника егської охорони, але так, як уміють кохати діти її віку, коли вони кохають, тобто з несамовитістю дитячого бажання, з силою юнацтва, самовідданістю, яка породжує в справжніх незайманих дівчат божественно-поетичні настрої. Отже, Катрін торкнулася своїми грубими руками найчутливіших струн цієї арфи, натягнутих до останньої межі. Танцювати на очах у Мішо, піти на свято в Суланж, сяяти на святі, бути увічненою в пам'яті обожнюваного володаря!.. Які думки! Вкласти їх в оцю вогнедишну голівку, чи не означало кинути палаючі жарини у висушену серпневим сонцем солому?

— Ні, Катрін, — відповіла Пешіна, — я негарна, худорлява, моя доля — сидіти в своєму кутку і лишатися в дівках, самотньою на світі.

— Чоловіки люблять худючих, — заперечила Катрін. — Ти бачиш, яка я, — сказала вона, показуючи свої руки. — Я подобаюсь Годенові, а він же справжнє жабеня; я подобаюсь поганенькому Шарлеві, що їздить з графом; а молодий Люпен боїться мене. Я тобі повторюю: тільки невеличкі чоловіки кохають мене й кажуть у Віль-о-Фе або Суланжі, побачивши, як я йду: «Яка красуня-дівка!». Ну, а ти будеш подобатися красеням-чоловікам…

— Ах, Катрін, якби це було правдою! — захоплено вигукнула Пешіна.

1 ... 120 121 122 ... 175
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ежені Гранде. Селяни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ежені Гранде. Селяни"