Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отак під дружню бесіду вони приїхали на кладовище. Бомж впевнено знайшов місце вічного спочинку Лесі Українки та її родичів – матері Олени Пчілки, батька Петра Антоновича і брата Михайла Петровича. З дерев’яної скриньки на сусідній могилі дідуганчик позичив на короткий час відерце, віник та ганчірку, акуратно позамітав усе сміття, приніс води, вимив постамент, бронзову гірлянду на ньому й основу бронзового бюсту. Потім виправ ганчірку, почистив віника та повернув усе позичене назад до скриньки. А далі вони удвох навідалися на могилку до предків Спартака – дідуся Сьоми, бабусі Соні й тата Андрія.
Результатом їхньої спільної поїздки на Байковий цвинтар стала гостра ілюстрована стаття в журналі «ПіК» під промовистою назвою: «Бомж-хранитель національної духовності», присвячена «некруглим» – 89-м – роковинам з дня смерті Лесі Українки.
– Так, Терезко, вчинок Назара Амосовича – це справжній духовний подвиг! Отож він справді був достойний статті в нашому журналі.
– Стривай-но, про який такий «духовний подвиг» йдеться?! – не зрозуміла студентка.
– Чи знаєш ти, хто такий Іван Ядловський і який потужний внесок він зробив у скарбницю української духовності?
– Ні, не знаю, я ж не культуролог. А хто це такий?..
– Ну, то дізнайся! Коли ми від «Рупору Донбасу» приїхали до Канева на могилу Тараса Шевченка, нам розповіли, що Іван Ядловський – це добровільний прибиральник могили Кобзаря. Неподалік Чернечої гори, яка згодом перетворилася на Тарасову гору, була його хата. Отож цей самий Ядловський щодня ходив на могилу Тараса Григоровича, усе там чистенько прибирав, а коли зустрічав відвідувачів – розповідав їм про Кобзаря. Отаким був духовний подвиг Ядловського. Але ж Назар Амосович робив і робить практично те саме! Тільки він живе не у власній хаті поблизу Байкового цвинтаря – він живе на вулиці… але все одно регулярно відвідує могилу Лесі Українки і прибирає її добровільно.
…Природно, написана Сиваком стаття наробила рейваху. В усякому разі його розшукала адміністрація Байкового цвинтаря, представник якої довго розпитував, звідки «кореспондент поважного журналу» (хоча Спартак був не пересічним кореспондентом, а редактором відділу) взяв таку дурню, що буцімто кладовищенська адміністрація не доглядає місце вічного спочинку сімейства Косачів?!
– Хоча нічого такого в моїй статті нема й близько! – веселився Спартак. – Я просто констатував, що «бомж-хранитель національної духовності» Дунець періодично й добровільно прибирає могилу великої поетеси. І підтвердив процес фотками, які передав у розпорядження нашої редакції. Фотофакти – ось вони, на фото все зафіксовано. Які претензії?..
Наслідки не забарилися. По-перше, відтоді Спартак узяв над «бомжем-хранителем» негласне шефство: потроху підкидав грошей або підгодовував, а також час від часу купував необхідні ліки. По-друге, прочитавши його статтю, Зореслав Бурбела раптом розповів, що знає цього бомжа як постійного учасника мітингів правих сил і сумлінного помічника їхніх організаторів. А отже, обіцяв подумати, чим би допомогти безхатькові… По-третє, редакція журналу «ПіК» влаштувала на Байковому цвинтарі зразково-показовий суботник з прибирання могил відомих людей. Посильну участь в тому суботнику також взяли телевізійники: культовий ведучий програм ТСН Гнат Столярук, достатньо відомий журналіст «Інтера» Рем Богораз, представники телеканалів ICTV, СТБ, «Нового каналу» і Тонісу.
– Спарику, ти мене дивуєш! – обурювалася усім цим Терезка. – От скажи, будь ласка, хто з нас єврей: ти чи все ж таки я?!
– Ґалахічний єврей в нашій парі все ж таки я. А ти у нас красна паняночка з польсько-чеського шляхетного роду Новаків, замаскована під файну україночку Комарницьку. А з чого це ти?..
– А з того, мій любчику, що ти жахливо непрактичний. От зізнайся, що заважає тобі використовувати кипучу енергію твого бомжа-орденоносця в мирних цілях із загальною користю?! От що?..
– Так я ж і використовую!
– Яким чином?! Ти ж цього дармоїда підгодовуєш, ліки йому, телефонну картку… туди-сюди. А от нащо?!
– Пояснюю: чим довше Назар Амосович лишатиметься живим-здоровим, тим довше прибиратиме могилу Лесі Українки. А це, погодься…
– Гаразд, згодна. Маєш рацію. Але якщо твій бомж і справді регулярно прибирає могилу поетеси… Можливо, ти б його попрохав заразом доглядати ще й могилу твоїх дідуся з бабусею і тата?! Це ж той-таки Байковий цвинтар. Отож мамі Гаті вийшло б полегшення, бо прибирання на цвинтарі її дуже вимотують, просто нема сил дивитися, як вона, горопашна… А так бомжеві можна було б кидати ті самі копійки за доглядання вашої могили. І всім добре: і мамі твоїй, і безхатькові.
– То ти гадаєш, мама Гатя передовірить таку важливу справу… ні, навіть таку святу місію сторонній людині?! Там спочивають її чоловік та її батьки, отож мама їздить поплакати на їхню могилу, душу відвести. Отже, частота її кладовищенських поїздок від того не зменшиться.
– Ну-у-у… Можливо, ти маєш рацію.
– Маю, Терезко, маю. Все ж таки ти знайома з моєю мамою якихось пару років, а я – цілих сорок. Отож давай-но відділяти мух від котлет…
На тому їхня відверта розмова щодо бомжа-орденоносця й завершилася. Як і раніше, Спартак потроху допомагав знедоленому чоловікові, чим тільки міг.
* * *
Вчора був понеділок, 29 грудня. Перший робочий день тижня в редакції «Політики і культури» розпочинався близько 11:00 з планірки в кабінеті головного редактора. Отож на своє робоче місце у відділі «Тема» Спартак потрапив години через півтори – вже в районі обіду. Але не встиг навіть присісти за стіл, як пролунав телефонний дзвінок:
– Алльо, Спарику! Це ти?.. Тебе майже не чутно, – прорипів з навушника слухавки старечий голос Назара Амосовича.
– Я теж погано вас чую, хоча кричати не можу, – відповів він. – Як там ваші справи, як ся маєте? До Нового року вже готуєтесь?..
– Спарику, я в лікарні.
– В якій саме?! Що сталося?! – моментально напружився він.
– Мені потрібно все, як завжди: мило, бритва, йод і вата.
Як старий медпрацівник з неабияким стажем, Дунець нізащо не міг собі дозволити такої розкоші, як перебування в стінах медичного закладу в неохайному вигляді. Це на вулиці він не відрізнявся від решти задрипаних безхатьків, але не в стінах медзакладу… Спартак давно вже звик до цього, а тому спитав буквально на автоматі:
– А рушник великий у вас є, чи рушника теж принести?
– Не треба рушника. Тільки мило та бритву. Ну, й поїсти
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
