Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– А чого так?

– Я не можу вимитися, бо застудився. А тут, у палаті, й без того прохолодно.

Застудився?! Он як… Це повністю змінювало справу.

– Назаре Амосовичу, ви в якій лікарні, підкажіть?

– У вашій, у Подільській. На другому поверсі.

– В хірургії?

– Так.

– Ага, зрозуміло! А вхід з Волоської? Від Могилянки?

– Ні, вхід з двору.

– Гаразд, розберуся. Вибачайте, давненько вже там не бував. Не доводилося, на щастя…

– Ну, ти ж здоровий! Навіщо тобі лікарня?

– Гаразд, Назаре Амосовичу, ввечері я підскочу. Тримайтеся.

Поклавши слухавку, Спартак зазирнув до тумбочки робочого столу, видобув з однієї шухлядки запечатану разову бритву BiC і поклав її до сумки. Бритву він тримав у столі про всяк випадок – ось і знадобилася… Мило, йод і вату він купить по дорозі, поїсти теж. Все зрозуміло, тепер про підшефного бомжа і його проблеми можна забути до самого вечора.

Оскільки зимовий сонцеворот був буквально днями, до лікарні Спартак потрапив вже затемно. Якщо площі та вулиці ще якось освітлювалися, то подвір’я лікарні № 15 потопало в чорнильному мороці. Отож до входу в приймальне відділення він пробирався дуже повільно, мало не навпомацки й витратив на це аж чверть години. Загалом-то, у двір можна було зайти і з вулиці Волоської, проте навпроти лікарні була прохідна одного з корпусів НаУКМА. Якщо зіштовхнутися там з Терезкою – неодмінно станеться розмова, гостра і неприємна, на тему: «Навіщо носитися з цим бомжем?..»

Але, зрештою пробравшись двором, Спартак без жодних проблем проминув приймальне відділення, ніким не зупинений, пройшов порожнім коридором через хол, заставлений будівельним риштуванням, східцями піднявся на другий поверх і вже тут попрямував до санітарного посту. Там довкола накритого столу троє молоденьких санітарок розповідали по черзі «солоні» анекдоти, по закінченні кожного вибухаючи дзвінким реготом.

– Перепрошую, до вас тут сьогодні поступив такий собі хворий дідок, Дунець його прізвище. В якій він палаті?..

– П-потухни… – не обертаючись, кинула через плече юна санітарка й продовжила розповідати анекдота, іноді плутаючи слова. Чутливий до хамства Спартак поморщився, однак, не знаючи достеменно ситуації, підкорився й почав мовчки розглядати розкладену просто на стільниці закусь та півлітрову банку з прозорою рідиною, від якої тхнуло спиртом. Лише коли весела трійця досхочу нареготалася, санітарка махнула рукою кудись назад:

– Он тама він, в тій ондо палаті…

– В якій саме, перепрошую?

– Потухни, кому кажуть… Треті двері від нас. А тепер ходи звідси, бо запізно вже, як для відвідин. Всім спати тре’ – а ти припе-е-ерся…

Назара Амосовича він і справді знайшов у вказаній палаті. З восьми ліжок там були зайняти лише три, на одному з них, під самим вікном тихесенько сопів огрядний чоловік, вкритий вовняною ковдрою так, що з-під неї стирчала сама лише лиса маківка. Ще один чоловік лежав у неосвітленому кутку, отож його постать потопала в тіні. Зате цей хворий безперервно скрикував тоненьким фальцетом одне й те саме безглузде:

– Ох-хо-хох!.. Ох-хо-хох!.. Ох-хо-хох!..

І час від часу здригався всім тілом. Дунець лежав біля протилежної стіни і спостерігав за охкаючим товаришем по нещастю з боязкою цікавістю. Верхнє світло було вимкнене, зате настільна лампа на тумбочці біля ліжка бомжа сяяла дуже тьмяно. «Лампочка розжарювання ват на 25, а може, й на 15», – на око визначив Спартак і спитав насамперед:

– Добрий вечір в вашій хаті… А що цей добродій все скрикує та скрикує?

– Та отак, – бомж знизав плечима і якось дуже боязко зіщулився під ковдрою. – Його ще вдень привезли й поклали, а як поклали – так він і лежить. І весь час оце зойкає та й зойкає. Безперервно.

– Весь час?!

– Так.

– А-а-а… санітаркам хтось щось казав?

– Та я один раз дошкандибав до їхнього посту, хоча…

Безхатько на кілька секунд виставив з-під ковдри ліву ногу, литка і гомілкостоп якої були перетягнуті еластичним бинтом.

– А цей не міг сходити? – Спартак мотнув головою у бік хропуна.

– Та він весь час спить, прокидається лише, аби поїсти, – й знов хропе… Як йому так от вдається, просто не уявляю.

– Гаразд. А що санітарки вам сказали?

– Та що вони скажуть?! Вони там усі ще вдень повпивалися, тільки знай собі язиками чешуть. А тепер, мабуть, не краще.

– Не краще, – скрушно зітхнув Спартак. – Ну що ж, кажіть нарешті, що з вами сталося і як ви сюди потрапили?

Не відводячи переляканого погляду від того, хто охкав, Назар Амосович тихо заговорив. Усе пояснювалося дуже просто: промишляючи здачею склотари, безхатько збирав порожні пляшки, але послизнувся, впав і вивихнув лівий гомілкостоп. «Швидка» відвезла його сюди – на Поділ, в лікарню № 15, де вивих вправили й ногу еластичним бинтом перемотали.

Але, за великим рахунком, Дунець невдало впав не просто через ожеледь, а через подерті до дірок чоботи. Через них, а також через дірявий одяг, він встиг застудитися. Отож у приймальному покої йому поміряли температуру (виявилося, у бомжа набігло аж +38,3 °C), прослухали легені та констатували бронхіт, готовий перерости в запалення легенів.

– Отакі-от справи у мене, Спарику, – завершив розповідь Назар Амосович, невідривно спостерігаючи за охкаючим чоловіком. Точніше за нечіткими обрисами «охкала в тіні». – Ти зараз йди собі, бо вже пізно. Чи ти приніс те, про що я прохав?..

Передавши безхатькові мило, бритву, йод і вату, а також пиріжків з м’ясом, журналіст попрощався й пішов додому. Звісно, по дорозі він знов зазирнув на медичний піст і попрохав, щоб хтось із медсестричок подивився, що там сталося з «охкалом».

– Ага, підійдемо, аякже, – п’яно пробелькотала одна з них.

* * *

Відверто кажучи, Спартак не розраховував на таку ранню побудку телефоном у передостанній день року – 30 грудня. Звісно, на роботу сходити треба… проте не поспішаючи, без фанатизму. Як і вчора в понеділок, достатньо було з’явитися в редакції на 11:00. А які термінові справи могли бути всього-то годин за 40 до Новорічного свята – у вівторок, о 9:15 ранку?! Тільки щось або дуже приємне… або навпаки!

– Алльо?..

– Спарику, це ти?!

– Назаре Амосовичу! Чим зобов’язаний?..

Він розслаблено пригадав, що працюючий телефон-автомат мав бути у холі на першому поверсі. В темному холі, заставленому будівельним риштуванням… А у бомжа нога вивихнута. Навіщо ж йому спускатися в хол на перший поверх?! Вони ж учора домовилися, що Спартак прийде ввечері…

– Так, це я.

– Приходь негайно, прошу.

– Назаре Амосовичу, ми ж домовилися…

– Біжи сюди якнайшвидше!

– Але ж?..

– Мене з лікарні викидають. На тебе вся надія…

На щастя, Терезка пішла до НаУКМА в якихось студентських справах, отож вдома вони були удвох з мамою