Читати книгу - "Колекція душ, Аліна Вінсент"

Так я довідався про те, що він незмінно покидає будівлю казино в обідню пору, тільки-но годинник б’є дванадцяту. Затим він відлучається у ресторанчик китайської кухні, де завжди затримується рівно на годину. Після він спішно повертається до непроникного укриття казино. Ні час тих щоденних походів, ні відібрана для них стежка нізащо не змінювалися у невідступному регламенті його буденного життя, тому ніщо не перешкоджало мені з точністю приєднатися до однієї із його обов’язкових систематичних прогулянок.

Під час такого чергового одноманітного шляху я безшумно й непримітно направився слідом за квапливою ходою чоловіка, душу котрого я жадав здобути. Він, не примітивши мого обережного стеження, як зазвичай, дістався ресторану, на годину сховавшись за його яскраво-червоними стінами від мого контролюючого погляду. Я, цілком переконаний у часовому проміжку, який він гає у цьому барвистому закладі, і достеменно обізнаний у дорозі, котра завжди повертає його під покрівлю казино, впевнено побрів до вузького провулка, через який пролягав зворотний шлях моєї майбутньої жертви.

Моя бутафорно повільна хода, котра віддаляла будь-які підозри від моєї невиразної персони, волочила мене порожніми вуличками настільки важко й неквапливо, що ледве мої ноги дотягли мене до потрібного місця, як я миттю почув лункі швидкі кроки позаду себе. Не дозволяючи собі озирнутися на джерело тієї хуткої ходи, я так само незворушно прокладав маленькими кроками власну стежку.

Зрештою стрімкі рухи, які я чітко зачув, раптом спритно мене обігнали, здійнявши різкий порив легкого вітерцю коло мого обличчя. Тепер мені видалась ясна можливість упізнати в громіздких рисах чоловіка, який йшов попереду мене, очікувану мною жаску постать, чий загрозливий корпус так лихо височів над моїм закляклим сином коло входу до казино.

Миттю озирнувшись на всі боки у пошуку непрошених свідків та підтвердивши абсолютну пустоту провулка, я прожогом прискорив ворушіння своїх старих ніг, майже зриваючи їх на лінивий біг. Тим часом чоловік, який аж ніяк не задумувався про смертельне лихо, що насувалось на нього з кожним кроком моїх прискорених ніг, безтурботно йшов вперед, зовсім не оглядаючись на кволого неповороткого старця, котрого він так моторно оминув. Застигнутий зненацька, чолов’яга лишень здивовано крякнув, коли його дихання раптом доволі ускладнилось, безпомічно борсаючись у сильно здавленій шиї.

Нарешті відчувши, як із його могутнього тіла поступово витікає життя, я грубим рухом повалив його тремтячу від нестачі кисню, ослаблу тушу на холодну землю. Невблаганно продовжуючи стискати брючний ремінь, що все міцніше стягувався навколо стертої шкіри його запаленого горла, я із силою обрушився своїм кістлявим коліном поверх охлялого тіла, одразу почувши тихий хрускіт зламаних ребер. Наближався мій улюблений момент – останній подих, що відносить грішну душу до Пекла. Чисте блаженство, що з насолодою розлилося моїми жилами, приємно запевнило мене – я врешті вирвав із непритомного тіла фінальну іскру його згаслого життя.

Однак, не гублячи дорогоцінний час у привабливому зануренні в ті дивовижні емоції, я поспішно обшукав численні кишені, що щедро вкривали охайний одяг мерця. Не виявивши серед різноманітних дрібничок, якими ті були заповнені, жодних документів, що посвідчували особу вбитого чоловіка, я встиг засмутитися незнанням імені посудини однієї із душ, що вступила до моєї збільшеної колекції.

Не тішачи себе даремними сподіваннями, я все ж квапливо пробігся пальцями, вкритими рукавичками, останньою необстеженою кишенею. На її тканинному дні я виловив складаний ножик, а під ним – невелику пластикову картку, чий темний фон із мерехтливим сріблястим сяйвом на ньому нагадав мені подібну річ, знайдену мною в особистих речах П’єтро. Ця, однак, відрізнялася своїм вмістом, акуратно вміщеним на своїй чорній поверхні. Окрім знайомої мені назви закладу “Лорд”, вона зазначала і ім’я свого власника.

- Був радий знайомству, Андреа Вілудіо. – Тихо шепнув я чоловічому тілу, що бездиханно розпласталося під моїми ногами, вичитавши з гладкого пластику його ім’я. Затим я хутко полишив його бездушний труп, наступного разу побачивши те лукаве обличчя лише у свіжій порції кримінальних новин.

Із переможним задоволенням тримаючи картку з іменем Андреа Вілудіо, чия грішна душа вже мучилася вічною карою сьомого кола Пекла, я плавно побрів до одинокої занедбаної будівлі, яка мовчазно приймала потаємні підношення з моїх рук та мимовільно передавала їх до загарбницьких долонь своєї постійної гості, темноволосої дівчини. Так їй вдалось заволодіти, окрім знімків Адама Іраха й Марії Луксур та дитячих бирок, вирізаною мною сторінкою глянцевого журналу із фото Германа Проді, роздобутою з бібліотеки фотографією Пітера Гулана та відібраною з речей П’єтро, рекламною листівкою Анни Дечепіті.

Я зовсім не противився такій безцеремонній конфіскації моїх сувенірів тією допитливою дівчиною. Мене це навіть забавляло, немов весела гра на кшталт тієї, яка у дитинстві розважала мене з моїм братом Роббі. У ті далекі часи ми постійно наввипередки мчали до старезної яблуні, що пишно розрослася у нашому дворі. А тепер та дівчина все намагалась обігнати мене у забігу до самотньої будівлі.

У нашій із Роббі грі чемпіон, що першим прибував до заспокійливого затінку яблуні, мав тричі стукнути по деревній корі та крикнути про свою першість. Без цього простого ритуалу перемога не зараховувалася. Соромно зізнатися, та я ніколи не перемагав Роббі, а нині, коли від чарівної яблуні та дитячих змагань мене віддаляють десятки довжелезних років, я втішаюся лиш тим триразовим перестуком із випадковим деревом, тихенько бурмочучи йому про свою першість, хоча й більше не маю конкурента.