Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

сказати, коли пройшла чутка, що Вейсіл цілісінькі ночі просиджує в тій самій корчмі під Бистріком. Тільки не було вже поляків, що грали в карти на життя й стрибали сторчака у мілку річку, зійшлися натомість гравці на великі гроші й золото. Так Вейсіл-беґ пропив і програв усе, що йому з беґівського спадку дісталося, а титулом він міг хіба прикраситись, як причинна Мара пістрявим капелюхом. Мій батько на це тільки кивав головою й мовчав, а я думав: не дай Боже тобі заговорити!

Вона народила Вейсілу чотирьох дітей, першого — поки він іще був багатий, останнього — коли вони вже й на хліб не мали. Тільки на ракію. Вона почала працювати по чужих будинках, була хатньою робітницею в якогось німака і мусила ходити в їхньому вбранні, в якім ноги видно аж до колін. І з усього її заробітку половина йшла на дітей, а половина йому на ракію.

Отак, мій Енвере, я й повернувся знову до Стєпо і до пісні, яку він мені співав. «Дівчина із Сонця глузувала: Сонце гаряче, я від тебе ліпша і від твого Місяця ясного. Пожалілося Сонце Богу: дозволь, Боже, їй спекти обличчя? Облиш, Сонце, пошлю їй кару гіршу: малих дітей і мужа-пияка!»

І все точнісінько як у тій пісні, ось тільки мене в ній нема. Якесь велике зло я вчинив, більше від того, що тебе, мій Енвере, убив, а по тому милостивий Бог тебе врятував, більше від того, що спився був, більше й від того, що рідній жінці, яка щовечора мені каже: «Чоловіче мій!» — відповідаю: «Усі ми Божі!» — а сам знаю, що їй на ціле життя вистачило б, якби я лише раз сказав те, що прагне почути кожна жінка. Але як я до Субхи казатиму: «Жінко моя!» — коли немає ні дня, ні години, ні хвилини, щоб я не казав цього тій, яка у мене в серці. Зазирну всередину й кажу: «Душе моя, душе душі моєї!». Імені її не промовляю, бо немає в світі імені, що її прикликало б.

Якесь велике зло вчинив я, Енвере. Чиню його й зараз, коли лишається п’ять хвилин, перш ніж я підведуся і сторчголов стрибну в цей день, як стрибав сторчголов із Єковаца. Якби вона прийшла і сказала: «Захіре, візьми мене, мене більше не відштовхує, що пахнеш смертю, тільки забери мене», — я покинув би жінку й двох своїх дітей, а з нею і її чотирма пішов би на край світу. Якби лиш вона прийшла і сказала так.

Я увійду в ґасульхану, а там пануватиме її запах. Інших я не відчуваю, але цей відчую, знаю напевне. І не питатиму, хто її обмивав, хто її голе тіло водою голубив, як мені не довелося голубити руками. Розіллюся, як та вода, мій Енвере, навіть до полудня не дотриваю.

Мейташ

Ця історія не оповість про шейха Юнуса, якого прозвали Тахкіком[142], бо він розпитував людей про те, що й сам добре знав. Про нього, слово даю, жодна історія не оповість. Він був молодим, той шейх Юнус, коли дитя на ім’я Алі побачило в лісі змія. «Зміїв не існує, — сказав дитині шейх Юнус, — бо якби Бог творив таку істоту, Він спершу мав би відчути страх. Якщо ти бачив змія, виходить, ти кажеш мені, що Аллаг боїться». Алі заплакав і побіг до матері.

Назавтра шейх Юнус попросив дитину намалювати йому того змія. Алі взяв перо в руку й невпевнено, але не без таланту зобразив страхітливе лісове створіння. «Хіба це змій?» — запитав шейх Юнус зі сміхом. «Ні», — відповів Алі. «Тоді намалюй його ще раз!»

Хлопець ріс, усе впевненішими ставали лінії, які виводив на папері, а шейх Юнус старів, і все менше лишалося тих, що могли відповісти на його запитання. Алі двадцять років малював змія, якого побачив лише раз, у лісі на схилі за будинком. Пішов би подивитися на нього знову, якби знайшовся вільний від малювання час. Шейх Юнус усе сміявся, але голос його вже не був дзвінкий.

Алі осліп, коли намальованих зміїв стало більше, ніж живих ластівок у світі. Останнього малював, коли вже не бачив ані білого паперу, ані своїх малюнків на ньому, ні пера, ні руки, що його тримала. Ууууу-уууу! — страшного такого змія, що аж шейх Юнус перелякався і сховався в Алі під полою.

«Ось, — мовив Алі, — хіба ж це не Бог створив і таку істоту теж?» — «Аж ніяк!» — відповів шейх Юнус. «Це ти його створив. Але не того дня, коли тобі здалося, буцім ти побачив у лісі змія, а тоді, коли твоя рука зуміла його намалювати, а очі при тому не бачили нічого, що існує насправді».

Так шейх Юнус відкрив сліпому Алі, що на світі бувають істоти, не створені Богом. Вони дихають, рухаються і мають душі, але складаються з людського страху. Тому ця історія не оповість про шейха Юнуса, якого прозвали Тахкіком, бо він розпитував людей про те, що й сам добре знав.

* * *

Не оповість ця історія і про сімнадцятьох матерів з коліна Ізраїлевого, що їх облога Єрусалима застала у товаристві їхніх сімнадцятьох синів. Красені над красенями були ті їхні сини. Якби народилися за межами Єрусалима, або ж якби завойовники не знали, до чийого роду юнаки належать, були б вони героями. Або були б героями, якби просто їхні матері менше за них боялися.

А ті матері вже бачили, як завойовники долають міські мури, випалюють за собою місто, а їхніх синів забирають у полон, щоб зарізати десь далеко, в чужому краю. Тому, поки ще не впали мури, єрусалимські матері навічно приспали своїх дітей. А щоб навіть їхні тіла не дісталися ворогам, сімнадцять матерів з’їли сімнадцятьох своїх синів, не знати навіть, котрий ліпший, кожен міг бути героєм. Що було далі — уже не має значення, бо завойовникам ніколи не дістанеться те, по що вони прийшли. Не було більше материнського страху, а вороги нізащо не дізналися б, де єрусалимські матері сховали своїх синів. Страх з’явиться деінде і буде з того самого або ж із іншого коліна. Тому ця історія не оповість про сімнадцятьох матерів і сімнадцятьох їхніх синів.

* * *

Не оповість ця історія і про того, хто все бачив, але нікому не міг допомогти. Ні про того, хто все чув, але не мав кому розповісти. Ні про того,