Читати книгу - "Відродження Нації"

мала й що через те не варто було робити ніяких уступок. А коли все ж таки згоду було підписано, Уряд Пятакова, користуючись тим, що через Київ чомусь Москва ніяк не могла передати Директорії повідомлення ні про хід переговорів ні про угоду, після виступу Директорії з Київа послав їй у Вінницю в такому зміненому вигляді цю угоду, що її, розуміється, Директорія приняти не могла. А саме: повторивши умови договору (нейтралітет, активна оборона й совітська влада) а також зазначивши, що ті й ті директорські війська попереходили на бік совітської влади, Уряд Пятакова додавав: "З свого боку... при умові признання Директорією Роб.-Селянського Уряду на Вкраїні зобов'язуємося забезпечити особисту безпеку членів Правительства Директорії, а також вільну діяльність партій, що входять у неї". Се-б-то, инчими словами, нам пропонувалась повна капітуляція з ґарантією від розстрілу. Для чого ж тоді пункти про наш нейтралітет, оборону й т. д., коли ми мали признати Пятаковський Уряд і дістати в його дозвіл на "безпечне" життя?

Ясно, що тут було щось не так. І через це Директорія, не маючи ніякої чутки від С. Мазуренка й пославши йому вже з Вінниці вимогу вернутись, одмінила свою вимогу, наказавши лишатись далі; малося на увазі вияснити це непорозуміння. Але це вже була остання спроба. Події розвивалися далі вже самі собою.

4. А з другого - отаманщина.

Такі заходи й засоби вживала пятаковщина, щоб не допустити до миру. Отаманщина з свого боку також старалася в цьому самому напрямі. Політика отаманів не тільки не припинялась, а набірала ще гостріщих, отвертіщих форм. Балбачан уже зовсім не церемонився й провадив цілком реакційний похід не тільки проти робітництва й селянства, але й проти української державности. Все частіще й частіще стали поступати з боку українських, навіть не соціалістичних діячів, донесення на цього отамана й "національного героя". Але головний отаман і головний "національний герой" боронив його всіма силами й саботував постанови Директорії про зміщення Балбачана. Розуміється, така політика не сприяла мировому настрою ні пятаковців, ні російського Совітського Уряду.

Цього мало. Побачивши, що більшість Директорії й голова Ради Міністрів рішуче беруться до миру з большевиками й навіть для цього послали спеціальну місію, балбачанівці й петлюрівці починають робити всякі заходи, щоб той мир зірвати. Для того Балбачан посилав все трівожніщі й трівожніщі звістки з свого фронту, подає неправдиві відомости,2 залякує, провокує, викликає зайву ненависть. Сам, не будучи в силі справитись навіть з недісціплінованими виділами повстанців, весь час з своєю офіцерньою падає в паніку, деморалізує своє військо, розгоняє його.

Нарешті, щоб переконати Директорію в страшній силі російського війська, без бою, навіть без наступу з боку ворога, кидає Харьків і тікає. Харьків кільки день стоїть без усякої влади, поки на заклик харьківського робітництва не приходять російські війська. В цей же час, утікши до Кременчуга й захопивши з собою кільки сот міліонів карбованців, розробляє план, як пробитись з своєю руською офіцерньою й частиною обдуреного війська на Дін до Денікіна. Одночасно посилає в Київ своїх старшин і "соціаліста" соціаль-демократа С. Тимошенка, харьківського комісара, до Директорії з вимогою негайного оповіщення війни Росії.

І от через кільки днів по висилці мирової делеґації до Москви, являються ці посланці з С. Петлюрою й С. Тимошенком до Директорії й майже з кулаками, з риданням у голосі, з побілілими тремтячими губами (С. Тимошенко) вимагають у неї оповіщення війни Російській Совітській Республіці.

Для чого?! Адже ми фактично воюємо з нею. Бийтеся, воюйте, на віщо ж оповіщати цю війну, коли ми хочемо миритись, коли послано делеґацію для того?

Ні, без оповіщення війни козаки не можуть битися. Вони не знають, чи російські большевики вороги нам чи приятелі. Це мовчання Директорії ослабляє дух наших військ, спиняє їхній запал і надає сміливости й жорстокости большевикам. Чи знає Директорія, які страхіття там робляться? Чи знає вона, що вона робить злочинство супроти нашої державности, не оповіщаючи війни? Мирова делеґація? А яка ґарантія, що большевики хотять миритись, що це не є з їхнього боку хитрість, щоб ослабити дух наших військ? Чом вони перемирря не пропонують, а тільки переговори? Крім того: ми не маємо зброї, амуніції. Антанта нам може продати. Але вона хоче мати ґарантію, що ми - не большевики, що ми тою зброєю не будемо її саму бити. Отже оповіщенням війни ми покажемо, що нам зброя потрібна проти російських імперіалістів. Коли Директорія не оповістить війни, то представники харьківського фронту заявляють, що складають з себе всяку відповідальність за той фронт і не ручаться, що через два-три тижні під Київом не будуть китайські війська.

Дійсно, про перемирря мови не було. Хто міг знати, чи не хитрість большевиків були всі ті балачки про мир. Харьківський же фронт, справді, гнувся й тріщав як лід на весні. Захиталась і Директорія. Проти оповіщення війни був тільки голова Директорії. Але не маючи не то що фактичної влади, але навіть точних відомостей про стан справи, отже не маючи змоги взяти на себе одного всю відповідальність за одкинення так жагуче й настійно поставленого головним отаманом і військовими знавцями домагання, мусів згодитись і він на офіціальне оповіщення фактично вже веденої війни. Все одно, оповіщено чи не оповіщено, а коли делеґація заключить мир, то війну буде спинено.

Але тут дивним способом одразу заглохли, зникли всякі чутки про місію С. Мазуренка. Минає тиждень, два, - ні слова від неї.

Арештували? Розстріляли?

Виявляється (це стало відомо тільки через 6-7 місяців) що й С. Мазуренко й Н. Комісар Чічерін весь час пробували говорити з Київом по радіо й через щось Київ не хотів приймати від Москви телеґрам. (Радіотелеґраф був під військовою владою).

Тоді С. Мазуренко за особливою допомогою російського Уряду посилає в Київ свого кур'єра з докладом про успішність переговорів. (Такого ж змісту й радіотелеґрами подавались.) Російський Уряд дає кур'єрові екстренні потяги, щоб швидче доставити його до України. Нарешті, він уже під Київом. Але коли хоче на окремому паровозі під білим прапором наблизитись до українського фронту, його зустрічають, скаженим вогнем гармат. Він ще кільки разів пробує під'їхати, робить яко мога помітніщим білий прапор, - у відповідь той самий ворожий вогонь. Не будучи навіть отаманом, можна зрозуміти, що окремий паровоз та ще під білим прапором не може загрожувати фронтові й його можна підпустити до себе без усякого риску й страху за військову справу. Отже,