Читати книгу - "Пташиний спів"

шинелях прорізав дірки — щоби зручніше було ховати руки від холоду. На головах — шарфи замість формених капелюхів із сяючими кокардами. Самі вони, як і їхній одяг, були брудні, а в очах світилася безтямна непохитність. Рухала їх похмура, автоматична сила. Звичайні люди, дивлячись на них, відчували страх — ці чоловіки стали хоча і не вбивцями, але пасивними істотами з єдиним завданням: терпіти.

Стівен відчув дотик чиєїсь руки.

— Вітаю. Ви — капітан Рейзфорд? Мене звати Гілберт. Я тут головний. Не зміг поїхати з вами туди — у мене нога хвора, на жаль. Так ось, вам треба взяти оці форми та, коли дістанетеся вокзалу, знайти коменданта пункту посадки. Тут списки усіх прибулих. Добре?

Стівен шоковано дивився на чоловіка. Коли той підійшов ближче, щоби показати форми, Стівен відчув їдкий запах гнилизни, яким пашіло його тіло.

На платформі вокзалу теж топталися доброзичливці та стояли столи, з яких волонтерські організації пригощали чаєм та булочками. Стівен підійшов до початку платформи і завернув за виступ цегляної стіни зали очікування, де його вже ніхто не міг побачити. Тут він викинув документи в смітник.

Поїзд рушив, солдати стояли в проході, сиділи на своїх речах, курили, сміялися та махали людям на платформі. Стівен поступився місцем жінці у блакитному капорі.

Натовп солдат притис його до вікна, і Стівен майже не бачив Англію, лише зрідка з-під пахви бачив квадратні сполохи пейзажів. Батьківщина не викликала у нього ніяких почуттів приязності чи привітності. Він був занадто втомлений для радості. Усе, що він відчував, — це біль у спині від намагань не стукатися головою об поличку для поклажі вгорі. Можливо, пізніше він зможе насолоджуватися сільськими просторами та мирними звуками.

— Наступна станція моя, — сказала жінка у капорі. — Хочете, я подзвоню вашій дружині або батькам та скажу, що ви вже їдете?

— Ні. Ні, я... я думаю, не треба. Дякую.

— Звідки ви?

— Лінкольншир.

— Господи, далеко ж вам іще.

— Я не поїду туди. Я іду в... — він сам не знав куди. Уїр йому щось розказував одного разу. — В Норфорлк. Там дуже гарно у цю пору року.

На вокзалі Вікторія Стівен пробився крізь натовп на вулицю. Він не мав бажання бачити більше жодного солдата, хотів загубитися у величезній порожнечі міста. Швидкими кроками пройшов через парк на Пікаділлі, а потім повільно попрямував вздовж північної сторони площі. Десь на початку Абермарль-стріт він зайшов у великий магазин чоловічого одягу. За цілий рік постійних передислокацій Стівен загубив більшу частину вбрання, тому йому потрібні були принаймні сорочки та білизна на зміну. Він стояв на виструганих дошках підлоги та роздивлявся численні кольорові краватки й шкарпетки на вітрині під склом. За прилавком з’явився чоловік, вдягнений у візитку[11].

— Доброго ранку, сер. Чим я можу вам допомогти?

Стівен помітив, як чоловік оглянув його форму та відмітив звання. Навіть крізь його офіціозну ввічливість він помітив мимовільну відразу. Стівенові стало цікаво, що ж саме у ньому викликало таку реакцію. Може, він і досі смердів хлорним вапном чи щурячою кров’ю? Він рефлекторно підняв руку до підборіддя, але пальці відчули лише незначну щетину, котра встигла відрости відтоді, як він голився у готелі «Фолкстон».

— Дякую, мені потрібні сорочки.

Чоловік підійшов до драбини та зняв два дерев’яні ящики, які поставив перед Стівеном. Там були білі сорочки з жорсткими вставками для вечірніх костюмів, а також звичайні бавовняні смугасті без коміра — для повсякденного вжитку. Поки Стівен роздумував, продавець приніс ще ящики з сорочками різного кольору та з різних тканин. Стівен розглядав усю цю безліч пастельних тонів перед собою: петельки були оброблені вручну, біля пласких відпрасованих манжетів — маленькі бганки, найрізноманітніші тканини — від цупких до розкішно м’яких.

— Вибачте, сер. Я маю приділити уваги іншому покупцю, поки ви робите вибір.

Продавець задки відійшов від нього, а Стівен залишився з відчуттям спантеличеності — від розмаїття і ставлення продавця до нього. Інший покупець — великий чоловік віком за шістдесят у дорогому пальто та хомбурзі[12] — дознав від продавця більшої ввічливості. Чоловік обрав кілька речей, попросив записати їх на свій рахунок, і вийшов з магазину важкою ходою — на Стівена він не звернув жодної уваги. Посмішка продавця спочатку завмерла, а потім зовсім зникла, коли знову підійшов до Стівена. Він утримував певну дистанцію.

Врешті він промовив:

— Я не хочу вас квапити, сер, але якщо вам не подобається наш вибір товару, то, може, вам краще зайти до іншої крамниці?

Стівен повірити не міг, що продавець це дійсно сказав. Йому було років тридцять п’ять, світле волосся з початками залисин, охайні вуса.

— Мені просто складно обрати, — відповів Стівен. Нижня щелепа у нього наче поважчала. Він тільки зараз зрозумів, як сильно втомився. — Вибачте.

— Може, вам би краще було...

— Ви просто хочете, щоб я пішов, чи не так?

— Ні, сер, не в тому річ...

— Давайте ось ці дві, — Стівен узяв ті, що лежали ближче, ніж інші.

Років десять тому він би