Читати книгу - "Людолови Том 1"

Почав я його водою обливати. Розплющив він очі, а в них такий жах, така мука. «Кине він мене, мовляв, напризволяще». Не міг я того погляду витримати. «Нетужи, — кажу, — візьму тебе на руки, донесу до волі». Так і ніс… Тиждень мучилися. Торба наша з коржами десь залишилася в очеретах. Води не стало. Заслаб я. А кров йому з горла так і ллє, а сам горить, як у вогні.

— Це в нього антонів огонь у грудях, — зітхнув отаман.

— Та й то добре, що хоч на волі помре.

— А хіба йому від того легше? — відгукнувся хтось з чумаків, лаштуючись спати.

Погомонівши ще трохи, чумаки лягли відпочити під мажами.

Тільки пильна сторожа стерегла табір, знаючи, що татари найчастіше нападають на валки під час відпочинку. Прилягли й воли, повільно ремигаючи і поводячи на всі боки вільготними імлистими очима. Абдул стогнав, кидався. Він увесь палав. І ніщо — ані вогкі ганчірки, ані свіжа вода, — не могло притамувати його жару.

О п'ятій знову рушили в путь. А коли червона сонячна куля, обважнівши, скотилася до обрію, стали вози на ночівлю.

Абдулка конав.

Важкий нерівний подих ледве підводив його напіврозчавлені груди, а жовті пальці з сині ми нігтями вже холонули. Прозорим потойбічним поглядом дивився він на чумаків і не бачив їх. Перед його очима квітли сади аллахові, про які так принадно розповідали мулли, закликаючи його до вічної рабської покори. «Там, — казали вони, — він буде щасливий і вільний. Там прекрасні гурії задовольнятимуть його змолоділе тіло. Там не буде ані канчуків, ані голоду, ані грізних наглядачів. Там будуть соковиті плоди й страви і не доведеться думати, як здобути собі хліб щоденний». І в ім'я цього вічного щастя терпів Абдул усі сорок pоків свого життя. Мовчав. Скорявся. Працював, як гірський осел, як терплячий сумирний верблюд. Жодного разу не зняв він руки на наглядача, не відмовився дати останнього гроша відгодованому муллі, не пропустив намазу, не забув жертви в день святого байрама. І жодного разу не ворухнулася думка про те, чи справді є той казковий принадний рай, нагорода за голод і муки.

І беззвучно ворушились уста його, і не могли вже вимовити слова…

Мовчали й чумаки, оточивши його щільним колом, зосереджені й урочисті свідки конання.

— Прощай, братику, — тихо й чуло шепотів Корж. — Тобі буде краще. Відстраждав ти своє. Годі! Поховаємо тебе, спом'янемо, як брата рідного…

А він уже не бачив ані чумаків, ані степу, ані сонця, що легко торкнулося обрію за рожевим серпанком куряви. Ясними уривками миготіли в напівзагаслій пам'яті сніжні гори батьківщини… материне обличчя, рідна сакля… і кінь, — той кінь, якого виростив він, мов дитину, годував із своїх рук, напував холодною джерельною водою… Потім зникло все. На мить почулася чи то сопілка, чи то знайомий спів… І розпливлося, зникло в небутті.

Здригнулися наостанку губи, безпорадно ловлячи повітря.

Щось хрипіло в горлі, наче дрібні бульбашки… Потім усе стихло.

Мовчки скинули чумаки шапки і довго стояли, задумані й нерухомі.

Рожевою парою стояла курява в повітрі. Сонце повільно провалювалося в золотаво-червону безодню за краєм землі. В траві підпадьомкали перепілки… І гірко й пряно запахли трави під росою…

Поховали його на світанку, перед тим як рушити в путь. Вирили глибоку яму, щоб не рознесли його кісток шакали та ворони, загорнули в чисту полотнину, «як велить їх закон мусульманський», поклали у землю і засипали, втоптали могилу. І на сирий її горбок насипали зеленого гілля від чагарника.

Багато їх у степу, цих безвісних, безіменних могил по чумацьких шляхах… Дмуть на них вітри буйні, обростають вони травою, а перехожі чумаки скидають шапки і кладуть на них зелену гілку…

Позапрягали відпочилих за ніч волів. Затоптали вогнище, щоб не спалахнув огнем-пожежею пожовклий пересохлий степ. І знов зарипіли вози над безмежною пустелею степу.

Корж лежав на отамановій мажі, дивився на степ, ще. покроплений перловою росою, і мовчки смоктав свою люльку. Ось і край… Була людина і нема її. І нащо було страждати, працювати, мучитися?!

Потім пригадалася Горпина, хутір, пан Бжеський і людолови. Людолови!.. А хіба Бжеський не людолов, як ногайці Ширинського бея? Хіба Абдулка не такий же хлоп, що працює на татарського пана?!

Гарячішала спека. Розтанула роса, закурило над степом пилом, і все сухіше і дзвінкіше стрекотіли коники в-бур'янах. Але степ став хвилястий, по балках кучерявився чагарник, а подекуди й ріденький байрачок.

— Ось і Гадюча Балка, — кинув мовчазний отаман, не виймаючи люльки з рота. — Завтра дістанемось Дніпра.

Валка повільно спускалася схилом. Гадюча Балка скидалася на глибоке міжгір'я. Коли дві третини валки втяглися у вузький шлях, пробитий на дні весняним струмком, з чагарника раптом вискочили польські гусари і заступили дорогу.

— Стій! — крикнув франтуватий ротмістр з леопардовою шкурою за плечима. — Стій, пся крев! Де їдете?

І вмить гусари оточили чумаків. Опір був марний.

Отаман методично витягнув із гаманця татарський ярлик і подав ротмістрові. Ротмістр подивився на пергамент, списаний чорними гачками східного письма, на тамгу [226] та мигдалювату печатку й люто кинув ярлик отаманові в очі.

— Що це за теревені?! Де їдеш, галгане?

— Не галган, а козак славного війська Запорозького із своїми товаришами. А інших паперів мені не давали, бо їздили ми до перекопської башти по сіль і веземо її на Січ.

— Вертай мажі, - уривчасто кинув гусар із леопардовою шкурою.

Але отаман не ворухнувся.

— Звертай! Тобі кажуть, хаме! — наїхав на нього ротмістр, блиснувши очима.

— Певно, не мені, бо ніякої влади я над собою не знаю, крім пана гетьмана та запорозького коша, — відступив отаман, зриваючи з плеча мушкет.

— A-a… ти так! — гримнув гусар, хапаючись до зброї. — Бий харцизяк!

— Шаблі наголо, панове, — спокійно наказав чумак, кидаючись на ротмістра.

Зчинилась бійка. Безладно відстрілюючись, ховалися за мажі чумаки: де-не-де з свистом миготіло в повітрі шабельне лезо — і падав додолу чумак, обливаючись темною кров'ю. Божевільні з жаху воли билися в ярмах і борсалися, перекидаючи мажі. Гусар із леопардовою шкурою рубав чумаків, ухиляючись отаманської шаблі, і раптом, розмахнувшись, зрубав йому одним ударом голову.

Корж був надто слабий, щоб битися, але на ночівлі примітив він, як сунув отаман під лантухи набитого пістоля. Тихенько витягнув він його і, спираючи ствол на полудрабок, навів його на ротмістра.

— Ось тобі, стерво, за нашого отамана, — прошепотів він крізь зуби, спускаючи курок.

І забитий одразу гусар звалився не зойкнувши. Ніхто не помітив Коржа і його пострілу. Бій стихав, як відгриміла громовиця. Чумаки