Читати книгу - "Людолови Том 1"

здалися. Гусари наказали їм підняти перекинуті мажі і знову насипати на них розсипану сіль. Повільно й обережно повертали чумаки свої мажі. Розуміючи, що опір марний, Корж заховав пістоль і лежав на мажі, удаючи важкохворого. Ніхто його не чіпав. Роззброєні чумаки скорилися долі й заляскали батогами:

— Агей, сиві! Агей, полові! — гукали вони.

І, почувши знайомі хазяйські голоси, покірно рушили воли. Тепер отаманова мажа опинилася наприкінці валки. Двоє гусар прив'язали до неї коня забитого ротмістра і, трохи відставши, куняли в сідлах.

Корж обережно звісив голову й спитав чумака, що заступав забитого отамана.

— Що це таке, братику? Скільки світ стоїть, такого не бачили, щоб гусарія нападала на чумаків.

Чумак обережно озирнувся, побачив, що гусари відстали, і стиха відповів:

— Та й з нами не траплялося такого… Казали люди, ніби коронний гетьман наказав повертати валки, що везуть на Ciч харчі. Певно, це його витівка.

Корж був вражений.

— Та що ж собі думає наш Сагайдак?! Як ви допускаєте таке знущання?!

— Як допускаємо? Знаєш нашого брата: коли сіно в стозі, забудь о бозі, - сплюнув чумак і про гусарське око заляскав батогом: — Агей, полові!! Агей, гей!

Воли завзятіше захитали рогами, немов обурюючись з того, що сталося, і швидше пішли, глибоко занурюючи paтиці в піщане річище весняного потоку.

— А далеко до Січі? — спитав по хвилі Корж.

— Та… Хто ж його зна!.. Мо, завтра надвечір встигли б. — Ця балка виходить до річки, що впадає в Дніпро, на милю нижче Базавлуку. Конем домчали б годин за п'ять, а волами воно довгенько.

Корж замислився. Тра тікати. Невже для того видерся і він із неволі, щоб потрапити в панські лабети?! Ось тільки кволість ця: дзвенить в ушах, наче співають над ним невидимі комарі. А втекти так легко, так принадно. Ось і ротмістрів кінь нетерпляче гризе вуздечку, ніби ображений, що прив'язали його до чумацької мажі. А кінь цей — як вітер. Надивився на них Корж за життя. Знається він на конях. Не доженуть його захекані гусарські шкапини. Корж удав, ніби заснув, але переліз на перед мажі, де ховалися чумацькі припаси. Одрізав собі скибку сала й хліба, поїв, набрав у пазуху сухарів, намацав кухоль і непомітно наточив з барильця міцної горілки.

— Щоб сили побільшало, — пояснив він сам собі, ковтаючи пекуче питво.

І горілка розлилася його м'язами життєдайним теплом. Дзвін в ушах ущух. Корж відповз туди, де був прив'язаний кінь, і обережно озирнувся. Двоє гусарів трюхикало за мажею, куняючи в сідлі.

— Чорти б вас забрали до себе у пекло. Що мені робити голіруч? — вилаявся пошепки Корж. — Ані шаблі, ані мушкета.

І ніби на його побажання — десь спереду засурмили збір. Гусари очуняли і помчали клусом вздовж валки. Шлях був вільний.

«Час», — подумав Корж і по-татарському плигнув з мажі в сідло.

Кінь шарахнувся з несподіванки, але Корж попестив його досвідченою рукою і черкнув повід ножем.

— Держи! Лови! — закричали гусари, коли вершник майнув за поворотом.

Кинулися навздогін. Але шлях був надто вузький. Доводилося мчати один за одним. І Корж шалено гнав коня. Кінь наче розумів, що вершникове життя залежить від його швидкості. Він розпластався в повітрі, і, зливаючись в рівну зелено-жовту стрічку, летіла під ним земля. Кілька куль проспівало над вухом. Корж припав до кульбаки і гикнув. І ще швидше полетіла обабіч земля, а тупотіння погоні почало віддалятися.

— Ех і добрий ти кінь, — шепотів Корж, припадаючи до його шовкової шиї, що так чудово пахтіла ремінним поводом і потом. — Будеш мені рідним братом, коли вивезеш. Кінь мчав його, як на крилах. Балка глибшала і ширшала. І ocь за поворотом блимнула вузька річка. Кінь виніс Коржа на берег і зупинився, важко хропучи і водячи боками.

— Базавлук. Тепер близько. Спасибі, братику, — попестив його Корж і, сплигнувши на землю, повів його вздовж берега, щоб він хоч трохи відпочив.

В аджем-оглани[227]

Під Чабан-Ташем наливався виноград. Золотавилися важкі грона, мінилися димчастим топазом, дихали ароматом пекучого літа, наче убрали в себе вогняний подих розпаленої сонцем землі.

Зайшов серпень. По-літньому мліли гори в опаловій імлі, змережані бузковими розколинами; по-літньому блищали хвилі хризолітом, але з чіткої грані обрію, з сліпучо-ясного світла було помітно, що наближається осінь.

В Чабан-Таші почали збирати виноград. Зранку потяглися у гори чоловіки, жінки та діти з високими вузькими кошами за спиною і, розсипавшись стрімкими стежками і схилами серед рудих виноградних кущів, узялися до роботи.

Співала Медже, зрізаючи грона, як цикада, пригріта сонцем, і далеко-дадеко лунав горами її жагучий голос:

Кажуть добрі люди, ніби ти прекрасна [228].

Чи то правду кажуть, любонько моя?

Я прийшов до тебе, щоб помилуватись

Розцвітом дівочим, любонько моя.

Кажуть добрі люди, ніби поцілунок

Кожен біль зціляє, любонько моя.

Я прийшов до тебе з раною на серці

Вилікуй ту рану, любонько моя.

Горпина і Шафіге квапилися. Обидві враз уловили ритм роботи, швидко і спритно зрізаючи важкі грона, виповнюючи кошик за кошиком.

Ставало жарко. Боляче було ступати босоніж на розпалену землю; вогке від поту фередже прилипало до скронь. Бачачи, що навколо нема чоловіків, Шафіге скинула його, з насолодою підставляючи обличчя гірському вітрові.

Внизу шуміло море. Цвірчали цвіркуни й цикади, а голос Медже все лився й лився, глибокий і жагучий, як південь в долинах.

Коли раптом далекий гуркіт барабанів спинив жінок.

— Яничари йдуть! — здригнулася Шафіге. — Ой, лихо!

— Нащо? — здивувалася Горпина. — Чого їм тут треба?

— Грабувати! Катувати людей! Пропали наші кури й барани! — крикнула Шафіге і, не чекаючи на відповідь, кинулася до Чабан-Таша.

Медже зібрала коші й ножі і звернулася до Горпини.

— Підемо, Горпіне. Швидше сховай святковий одяг, посуд, іджіари, а вівці зажени десь у гори, щоб вони їх не знайшли. От лихо, що нема Нур'ялі з Ахметом…

Швидко збігли вони стрімкою стежкою і попрощалися біля саклі Нур'ялі. Медже помчала до Чабан~Таша, миготячи серед кущів кермеку своїм ясно-зеленим фередже, а Горпина розгублено спинилася на порозі. В чому річ? Вже понад рік живе вона серед татар, жваво цокотитъ по-їхньому, але ніколи ніяк не добере, що до чого.

Ось і тепер.

Яничари? Султанська гвардія? Передмур'я ісламу? Страшні яничари ворогам, але чому ж їх поява викликає такий жах і таку метушню?!

По той бік затоки розсипався схилом гори Чабан-Таш, наче хтось розкидав по прискалках сліпучо-білі кубики. Стрункими восковими свічками майорять серед них гостроверхі мінарети, опоясані різьбленими розетками балконів. І такими ж стрункими чорними обелісками злітають і