Читати книгу - "Людолови Том 1"

встромляються в блакить чорно-зелені кипариси. Але навіть на відстані відчувається, що в Чабан-Таші — лихо. На пласких покрівлях і галерейках миготять чиїсь постаті, кричать, махають руками. Хтось мчить у гори гадючкуватою стежкою, схиляючись під важким клунком і ховаючись за скелі, наче від переслідування. В'ється курява на дорозі. Це чабани женуть отару, підстьобуючи її довгими батогами. Так, в Чабан-Таші скоїлось лихо.

Горпина озирнулася. Що робити? Медже каже, що треба ховати все. Але де? Як? Вона кинула на міндер дитину і почала здирати з полиць і стін мідні глеки і блюда, чепурні іджіари, над якими просиділа вона чимало ночей, щоб трохи прикрасити і зробити затишним своє злиденне кубло. Нашвидку зв'язала вона клунок і кинулася до саду. Там, у глибині під скелею, був їх оруз, велика обмурована каменем яма на збіжжя, з єдиним вузьким отвором зверху. Нашвидку відхилила вона важкий камінь, вкинула до оруза клунок, поклала камінь на місце і закидала його хмизом.

А в Чабан-Таші творилось щось неймовірне. Ввійшовши до аулу, яничарський ага попростував до кет-худи, сивобородого Бекира, що жив поруч мечеті. Бекир вийшов назустріч, вклонився, приклавши руку до лоба, вуст і серця, притримав гостеві стремено і ввів його до оди. Двоє синів Бекирових узяли коня аги, а третій подав до оди запашну каву і наргіле. І став хазяїн біля порога, і мовчки схрестив руки на грудях, тому що не годиться питати гостя, що привело його під гостинний дах хазяїв.

Ага випив кави і, затягуючись наргіле, звернувся до Бекира:

— Скільки дворів у Чабан-Таші?

— Сімдесят чотири, захисниче ісламу, — . вклонився Бекир.

— У нас зазначено дев'яносто, — зауважив ага, — але це дрібниця. Ось фірман про рекрутчину, — вів він далі. — Тінь аллахова на землі — наш непереможний падишах наказав дати з кожних п'яти дворів одного рекрута, сплатити по двадцять аспрів з душі податку на війну з собаками персами — хай спопелить їх аллах за те, що наважилися вони зняти руку на джерело одвічного світла! Крім того, ви дасте від села одну мажару проса і тридцять хлопчиків в аджем-оглани.

Бекир мовчки схилив голову, схрестивши руки на грудях. Йому було чимало років, і від батька і діда знав, що землеробів не беруть до війська тому, що райя[229] повинна орати землю і сплачувати податки. Але з гіркого досвіду знав він і те, що краще не сперечатися з владою, бо немає на світі правди для бідних людей. І ще знав Бекир, що краще відкупитися бакшишем[230] від першого, хто накинеться на аул з будь-якими вимогами, щоб не привабити до себе цілої зграї зверхників, наче вороння на стерв'ятину. І ще нижче схилилася Бекирова голова у зеленому завивалі, і покірливо відповів він:

— Хай буде воля аллахова і тих, кому дав він владу над правовірними. Але злиденний наш аул не сплатить того, що бажає господар. П'ять років тому померло мало не пів-Чабан-Таша з моровиці — хай упокоїть аллах їх душі в садах райських! А два роки тому налетіла на нас сарана. Зубожів аул. Господар упевниться в цьому своїми очима. Ось чому він, як добрий хазяїн, візьме стільки, щоб не підсікти родючу лозу, а тільки відсвіжити її для кращого зростання і розквіту. І вдячна райя не забуде свого благодійника і підведе йому коня, швидшого від степового вітру і легшого від сандала на хвилях морських.

Очі аги спалахнули вогнем. Старий розумніший, ніж можна було сподіватися. І, ховаючи в вусах задоволену усмішку, відповів він примирливо:

— Зговоримось якось, старий. Отже ж, ти кажеш, що в Чабан-Таші сімдесят осель? Хай буде так. Дай нам п'ятнадцять рекрутів з кіньми і зброєю, півтори тисячі аспрів, мажару проса і сухарів і двадцять хлопчиків в аджем-оглани.

Почався торг. Бекир твердо додержувався свого, хоч низько вклонявся і шанував агу найпишнішими і найпочеснішими титулами. Але ага не поступався, бо за кожну знижку належить добрий бакшиш. Знав він і те; що сільський кет-худа людина неписьменна, тому заправив мало не удвоє проти потрібного. І, передчуваючи добрий зиск, поступався обережно й повільно.

Тим часом яничари розсипалися по Чабан-Ташу. Не чекаючи наказу, вдиралися вони в саклі, ганялися за курми, гусьми і індиками, тягли вівці і кози, лантухи борошна, родзинок і збіжжя, низки сушеної і куреної риби і напівбожевільних від жаху хлопчиків.

Шафіге місила пшеничні коржі. Повернувшись додому, вона нашвидку поховала все найкраще, загнала вівці і кози у кизиловий чагарник між скелями, де міг їх відшукати тільки той, хто знав усі стежки Чабан-Таша, потім розпалила кабицю і взялася варити, щоб не спало яничарам на думку, ніби вона щось ховає від них. Коли раптом знадвору почулося важке гупання чобіт, розпачливе кудкудакання курей і пронизливий дитячий зойк. Шафіге кинулася мити руки, коли вбіг до саклі її єдиний семирічний хлопчик, а за ним виріс на порозі високий на зріст яничар.

Тремтячими руками вхопила Шафіге фередже, плямуючи його тістом, а хлопчик з розпачливим вереском вхопив її за рукав, волаючи крізь сльози:

— Мамо, вижени його геть! Вони схопили Алі і Якуба!.. Я втік, а він за мною!.. Ой мамо, боюся!.. Там ловлять хлопчиків, як курчат!..

Шафіге розгублено натягувала фередже і пошепки заспокоювала дитину, намагаючись непомітно просковзнути у двері, але яничар попередив її рух: одним стрибком опинився він біля неї, вхопив хлопчика за очкур.

Хлопчик заридав, забився в його руках, але яничар уже волік його до порога.

Шафіге забула все. Як кішка, стрибнула вона вслід і вчепилася в яничара.

— Пусти дитину, господарю! — заволала вона. — Куди ти його тягнеш? Бери гроші, гусей, але дитину не руш!

— Іди, іди, навіжена! Нічого йому не станеться. Піде до султанського гарему, в аджем-оглани.

До султанського гарему?.. Та хіба ж беруть мусульманських дітей в яничари?.. Шафіге бігла до воріт, не випускаючи яничара, і повторювала, захлинаючись з розпачу:

— Пусти його, господарю! Він правовірний! Ми ж не гяури![231] Спитай мулли! Спитай всіх… Віддай мені мого Меметку!!!

Але яничарові обридло її голосіння:

— Іди геть! — відштовхнув він її. — Інша б ще раділа. Беруть її цуценя до Блискучого Порога[232], а вона виє.

На вулиці була метушня. Яничари зганяли ягнят і кіз, ловили птахів, гнали коні, тягли хлопчиків, що верещали і плакали на всі голоси. А за ними бігли простоволосі матері, виповнюючи вузькі сонячні вулиці зойками й голосінням. Мемекали вівці, репетували діти і жінки, скликаючи чоловіків на допомогу. А по дворах розпачливо кудкудакали кури, гелготіли гуси і