Читати книгу - "Академія дружин драконів, Бетсі Прусс"

Я, звісно, знала, що зрадників тут не люблять, але й подумати не могла, що настільки. Гаразд, Стефан, чоловік, витримає. Але жінці пальці відрізати — це занадто.

Мої думки не поділяв ніхто, від слова зовсім, адже всі почали голосно озвучувати свої думки, бурхливо погоджуючись з цим покаранням.

—Нещодавно наші кордони були чесно відстояні, а після того, як той шакал дізнався про те, що я в здоровому глузді та на ногах, підтиснув хвоста та зник у своїй печері. —продовжував король нудним голосом, але тим не менш, слухали його уважно і зацікавлено.

Як би там не було, я рада, що з королем усе гаразд, адже Густав сильно переймався і ледь не щохвилини згадував про батька.

Після нього вперед вийшов і сам принц, ледь помітно посміхаючись.

—Що ж, такого ще ніколи не було, але... —відразу після цих слів я поморщилась. Адже чути таке ще й від нього мені ой як не хотілось. Невже це кінець?

Серце боляче стискалось від однієї думки про повернення додому.

—Серед нас є та, хто надто старанно рветься додому. —ні краплини святкового голосу, понурий погляд, зацьковане обличчі та втомлені руки, усе це більше нагадувало побитого собаку, ніж Густава, якого я знаю. —І я, як і обіцяв їй раніше, виконаю це. Але, Орисіє, чи справді ти цього бажаєш?

Погляд безпомилково вп’явся у мене, а всі навколо почали трохи відступати, утворюючи коло.

—Я... —і як сказати те, чого я хотіла в перші дні, але не зараз? Та й тут залишитись не можу! —ми можемо відійти і поговорити?

Наші погляди немов перетягували мотузку одне на одного, а після довгоочікуваного твердого кивка, я ледь в долоньки не заплескала. Нарешті з’явиться можливість усе пояснити.

—Гери, запросіть мосьє на повільний танець.

Відразу ж після цього заграла повільна мелодія, і всі, мов змовившись, розбились по парам.

Я бігла серед них, намагаючись протиснутись та дістати до Густава, але рухи були надто незграбними. Кінцівки тремтіли, у грудях щось стискалось, пальці зовсім не слухались, а голова гуділа, мов вулик.

—Мосьє. —дорогу мені перекрила світловолоса служниця, а потім відкрила двері, що були поруч. Без сумніву залетіла туди, відшукуючи очима причину свого внутрішнього занепокоєння.

Це виявилась невеличка кімнатка з довгим диваном, великим вікном та стелажами з книгами.

Постать Густава була біля вікна, через яскраве світло більше нагадуючи тінь, ніж чоловіка. Його широкі плечі навіть не рухались, але голова то опускалась, то підіймалась.

—Густав... —ковтаючи ком, мовила. Але як тільки я розліпила губи, аби все йому пояснити або в крайньому випадку попрощатись, як обличчя нещадно залило слізьми. —Густав, я...

Жалібні схлипи зривались, але я так і не могла нічого сказати. Будь-яка спроба закінчувалась ще більшою істерикою, і от, я жалюгідно стою і ковтаю солоні краплини, які рікою текли по підборіддю та щоках.

Чоловік повернувся, хмурячись, але, як тільки його зір сфокусувався на моєму обличчі, широким, швидким кроком підійшов до мене та міцно обійняв.

Хто ж знав, що прощатись буде так важко?

—Ти можеш залишитись тут, Ріш. —тихим голосом сказав, погладжуючи мої тремтячі лопатки.

—Ти знаєш. У мене принципи. І я...

—Не можеш обрати кохання, коли є чортові принципи! —його руки завмерли, більше не приносячи мені того секундного полегшення, а обличчя спотворилось злою гримасою. —Так, вибач, я ж зовсім забув. Ти жодного разу не сказала, що кохаєш мене.

—Густав, що ти таке кажеш? Ти ж чудово знаєш, що я відчуваю до тебе. Ти знаєш, як мені зараз боляче! —наші обійми було остаточно розірвано, і тепер я, мов мала дитина, стою з опущеною головою та схлипую, а Густав ходить по кімнаті різкими кроками.

—Ти сама завдаєш собі цього болю. Зараз ми повернемось і ти з посмішкою на обличчі зайдеш в портал. І ніколи сюди не повернешся! —надто легко відрікся Густав. Надто легко відмовився від мене.

Але... що я хотіла, вимагаючи “негайно вигнати усіх дівчат”? Він відразу сказав, що ніколи не зраджуватиме традиціям, а я надто самозакохана, аби ділити його з іншими.

Коли горло почали нещасно палити, відчула, як починаю задихатись.

—Не... не підходь. —навіщо мені приймати його допомогу? Навіщо? Він же по живому вириває моє серце з грудей, і зовсім не важливо, що в усьому винна я. Не треба було закохуватись, не треба було взагалі терпіти це неподобство. Не треба.

—Тобі погано? —немов дурненький, запитав, боячись доторкнутись до мене.

—А тобі? Невже ти продовжуватимеш грати роль сильного, Густав?! Чому... коли я перед тобою на долоні, як розкрита книга, ти стоїш весь такий величний, відсторонений, холодний. —ех, як танцювати, так з музикою. Я не хочу, аби боляче було тільки мені. Нехай і він страждає!

—Я не...

—Звісно, заперечуватимеш. Але вже через два дні ти оголосиш свою дружину, будеш спадкоємцями займатись, звісно. А Орисія... хто вона така, аби згадувати? Дійсно! І навіть не думай казати, що це буде не так.

Прошу, ну скажи, що не так все буде. Скажи, що я дурна і нічого не розумію. Ну, Густав, прошу.

—Ти права. —слова, які розбили моє серце вщент. Неначе щойно його хтось опустив у п’яти і воно боляче гепнулось востаннє. Мене судомно кинуло в жар, перед очима поплило, але я тільки міцніше стиснула зуби. —Саме тому нам не варто спілкуватись.

—Як же я рада, що забуду тебе! Як же рада, що повернусь і більше ніколи не згадаю про тебе! —злісно випльовувала кожне слово, так і не наважуючись підійти ближче. Це вже не мій чоловік, не мій.

—Чекатиму тебе у залі разом з батьком. Тому, не ганьбись і витри очі.

Покидьок!

Як тільки двері за ним зачинились, я з гуркотом впала на підлогу та почала ридати, мов востаннє.

До кімнати залетіли дівчата, а потім всілись поруч та почали міцно мене обіймати. Плакали всі, крім Ванесси, що зосереджено рилась у моїй голові.

Ну і як мені тепер без них? Зараз я повернусь, залишу їх, і що далі?